— 51.

В грудях неприємно защеміло. І за довгий час Дейран відчув себе таким нікчемним. Ніби до цієї розмови, все сприймалося не так гостро. Всі його дії, мали причину. А тепер виявляється, що все ж таки він діяв не правильно. Йому просто було нічого їй сказати. Про які почуття могла йти мова, якщо він так напартачив. 

— Минуле не змінити, — продовжила вона так, ніби нічого не відбулося і вона пояснювала йому прості речі. — Її вибір – теж. І як би це не звучало… вона зробила його не через тебе.

— Через мене, — жорстко уточнив він, плетучись за нею.

— Ні, — ще жорсткіше відповіла Вівіен. — Через себе. Через те, ким вона була. Ти не забрав у неї вибір, — тихіше сказала вона. — Ти просто… живеш із його наслідками і своїми дитячими травмами.

Дейран опустив погляд.

— Це нічого не змінює.

— Змінює, — заперечила вона. — Бо поки ти вважаєш, що це тільки твоя провина… ти ніколи не зможеш її тут знайти.

Він різко підняв очі.

— Що?

Вівіен зупинилися.

— Ти шукаєш її як борг. Як покарання. Як спосіб себе знищити. А треба – як людину.

— Я…

Земля під ногами ледь помітно пішла хвилею. Вівіен раптом зупинилася, оглядаючись. Вітер ледь ворухнув траву. Десь позаду дзенькнули дзвіночки – вівці повільно рухались луком, ніби нічого не відбувалося. Сонце приємно гріло в спину.

Дейран підняв голову. На горизонті виднівся будинок. Невеликий, з темним дахом, знайомий до болю. Дорога до нього була витоптана, як і завжди.

— Це її будинок!

Він швидко рушив вперед.  Все всередині все клекотало від хвилювання.  Двері будинку були відчинені. Він зупинився на порозі, не заходячи. Всередині було темно після сонця, але очі швидко звикли. Стіл. Стільці. Чашка на краю. Все на своїх місцях. Все як він пам'ятав. 

І вона.

Рістана сиділа біля вікна, спиною до нього. Довге світле волосся спадало на плечі, переливаючись у сонячному світлі. Вона не рухалась.

Дейран не дихав.

— …Рістана.

Вона не обернулась. Він зайшов повільно, кожен крок давався важче, ніж попередній. Вівіен йшла за ним, тихо, майже безшумно. 

— Ти знайшов, — тихо сказала вона.

Його серце стиснулося.

— Це не… — він змовк на півслові. — Це не може бути так просто.

Вона ледь нахилила голову.

— А ти хотів, щоб було складніше?

— Рістана! — голосніше вигукнув він її ім'я. 

— Дейране? — вона озирнулася, кілька секунд мовчки дивилась. — Ти справжній? — вона перевела погляд на дівчину. Підвелася крокуючи йому на зустріч. — Це справді ти! — вона кинулась його обіймати. — Не ілюзія. 

Вівіен стояла як вкопана. Серце в грудях вистрибувало. Вона кілька хвилин тому говорила про те, що їй вже байдуже, а тепер, спостерігаючи цю “зворушливу сцену”, серце бухкає у вухах. 

— Це справді я, але залишимо це на потім. Спочатку витягнемо тебе звідсіля.

— Але як? 

— Вівіен, — він вказав рукою на Аркель, — вона особлива, і її магія особлива. Це має спрацювати. 

— Я тут давно, чи не так? — всміхнулася легко Рістана, — тут час йде інакше. Ти постарів, — вона сміхотнула. — А ти, — вона звернулася до Вівіен, — мій порятунок? 

— Щось типу того, — рівно відповіла Вівіен. — Сподіваюся все вийде без ускладнень. 

Вона ще мить стояла нерухомо, дивлячись на них. На те, як Рістана тримає Дейрана, ніби боїться, що він розтане ілюзією. Як він відповідає на ці обійми з тією ж відчайдушною обережністю. Усередині щось неприємно стиснулося, але Вівіен лише повільно видихнула і зробила крок вперед.

— Відійдіть трохи. Обоє.

Дейран одразу напружився, але Рістана кивнула й відступила, хоча її пальці на мить затримались на його руці. Вівіен підняла долоню. Спочатку нічого не сталося – туман яки був в будинку, в його стінах, предметах, в самому повітрі ледь видимий людському оку, лишався таким же важким, ніби насміхався з будь-яких спроб вплинути на нього.

— Добре… — ледь чутно пробурмотіла вона і заплющила очі.

Повітря змінилося не різко,  тонко, майже невловимо. Наче між шарами реальності відкрилася ще одна тріщина. Магія Вівіен не спалахнула, вона проступила, як чорнило у воді, але світилося зсередини. Лібрис.

У повітрі з’явилися тонкі лінії, майже невидимі. Вони не належали цьому місцю і не підкорялися йому, проходили крізь туман, як крізь щось несправжнє. Вівіен відкрила очі  і тепер дивилася не на Рістану, не на Дейрана, а крізь них.

— Ось ти де…

На рівні грудей Рістани, трохи осторонь, ніби в просторі й водночас поза ним, щось пульсувало. Тонка нитка. Не зв’язок. Він не виглядав як закляття чи печатка, не мав нічого спільного зі стихійною магією. Це було схоже на запис, на вирвану сторінку, яка все ще прив’язана до книги.

Вівіен підійшла ближче.