— 50.

Він задихався, кисень став розрідженим.І найбільший парадокс був в тому, що Орвен мав рацію. Він не був впевнений в плану, не знав, що в цьому виміру, і не знав, як знайти серед всього цього туману – Рістану. Його відчайдушне бажання врятувати її, для когось можливо і було героїчним. Для нього – те, що він мусив закрити. Через нього вона постраждала. Через нього втратила сім років життя. Все через нього. І саме це, він собі не міг пробачити. Скільки б не було успішно виконаних місій, яким би він досконалим(звісно, на його думку) він не був, Рістала була тою плямою, яка псувала всю його довершену картину.

Він мусив її повернути. Мусив довести батькові, що він не такий як він. Він не залишає близьких, коли ті стають непотрібними.

Дейран заплющив очі. В голові паморочилося, а тіло слабнуло. Пелена сну його накривала.

— Збіса ти тут лишишся! — рука міцно його схопила за комір піджака. — Я ще не витрясла з тебе душу, за твої вчинки! — вона потягнула його на себе. — Засранець клятий! Не я твій головний біль, а ти – мій! Як так можна жити?! твоя совість дає тобі спати вночі?

 Вівіен розлючена кричала, щосили тягнучи його на себе. Мить і він прийшов до тями, а руки які його тягнули зникли. Він стояв на місці. На твердій землі. Землі. Його погляд впав на власні чоботи, і він справді бачив чорну витоптану землю з прим’ятою травою. Підняв погляд і озирнувся. Довкола були зелені луги на яких паслися отари овечок, а в спину гріло сонце. 

Дейран різко вдихнув, ніби перевіряв чи може це робити. Повітря було нормальним.. Жодного туману. Жодної важкості в  грудях.

— Ілюзія… — тихо видихнув він, але впевненості в голосі не було.

— А це – ні! 

Вівіен зі всієї сили зацідила йому ляпаса. Вклала всю образу, злість у цей удар. Йому заболіло, щока відразу почервоніла. Він дивився на неї, і не міг зрозуміти звідки вона тут взялася.

— Віві… ти як тут опинилася? 

— Тобі здається потрібен ще один, щоб голова прояснилась, — вона скла руки в бік.

Дейран тільки зараз зрозумів, що загубив пробірку з її магією. 

— Я… — слова загубилися. Він не знав, що їй сказати, бо жодне сказане не могло виправдати його вчинки, а вчинки були не хороші. 

— Мені не потрібні твої виправдання. Все одно це нічого не змінить. Я прийшла, бо мені цей клятий зв'язок болів! Присягаюся всіма Богами, якби не це полум'я істини, я б не поперлася за тобою сюди. 

— Полум'я істини? — перепитав Дейран. — Неможливо… фактично можливо, але… — він заметушився, ніби в'язок що був у них був матеріальним, і  його можна було торкнутися. — Ось чому я тебе так чітко відчував. Це не угода була. Але виходить… — він глянув на неї, мов вперше, — ти призначена мені долею.

— Ніким я  тобі не призначена! І якщо ти забув, я наречена короля. 

— Але…

— Я погодилася на шлюб із ним. В мене немає причин відмовляти королю. Більше немає причин. І знаєш, є свої переваги зараз опинитися в цьому вимірі. Там, — натякаючи на реальність, — я б не змогла тобі сказати все, що думаю. Багато свідків. — Невеличка пауза, а потім вона продовжила: — Дейране, ти егоїст, і Земля не крутиться довкола тебе. І які б ти благородні наміри не переслідував, біля тебе є ще люди. І уяви, в них є почуття,  плани на життя,  і їхня думка має вагу. Не можна все робити так, як тобі закортіло і використовувати у своїх іграх.

— Тільки тебе.

— Тільки мене. З моменту нашого знайомства і до цього часу, ти постійно мною бавився. Ти міг сказати прямо. Міг пояснити. Але обрав тактику гри. Я не іграшка тобі. 

— Вибач.

— Тобі нема за що просити вибачення. Ти є такий, і це не змінити, — вона з легкістю видихнула. — Закохатися в тебе – це найвище покарання, яке могла дати мені доля. Я так думала. Але ні, їй цього було замало. Полум'я істини. І яке щастя, що є обряд, що розірвати цей зв'язок. 

Він зробив крок на зустріч їй, вона відступила. Знову крок, і знову вона відступила.

— Віві, ти вислухаєш мене? 

— Ні, — вона похитала головою. — Дейране, мені неймовірно болить, — вона вказала рукою в область, де було серце. — Коли я тебе вдруге побачила всього в  крові, в мене ледь земля з під ногами не пішла. І це після того, як я тобі сказала, що вже таке бачила і переживати подібне не хочу. Ти використав це проти мене. Про яке “вислухаєш” ти зараз говориш? 

— Ти мені подобаєшся, — він не зводив очей з неї.

— Токсична твоя симпатія. 

— Ти права… — голос Дейрана зірвався, але він не відвів погляду. — Я такий, який я є. Мене так виростили. Я іншого не знаю… не вмію. — Він провів рукою по волоссю, різко, нервово, ніби хотів стерти саму думку. — У мене не було прикладу. Не було “як правильно”. Був лише він. Батько.  — Коротка гірка пауза. — Ще до мого народження він вирішив, ким я стану. Вливав у мене магію, яка мені не належала. Ламав… ще до того, як я зробив перший подих. А потім – в дев'ять років. Дев'ять, Віві. І я вже мав стати його зброєю. — Його губи скривилися в гіркій усмішці. — Змусив пробудити стихію. Рано. Неправильно. Боляче. Я навіть не розумів, що зі мною відбувається. Просто… я не мав права зупинитися. Він не давав. Жодного разу. — Дейран опустив погляд, стискаючи кулаки так сильно, що побіліли пальці.  — Він хотів дві стихії. Вода і земля. Його “ідеальний результат”. Але це не працювало. Зривалося. Рвало мене зсередини. Та він не зупинявся… ніколи не зупинявся. А коли зрозумів, що не вийде… — Дейран коротко видихнув. — Просто викреслив мене. Наче невдалий експеримент. Залишив із матір’ю. І пішов. Рістана була поруч. Вона бачила все. Кожен зрив. Кожен раз, коли я… не витримував. І коли на місії все пішло до біса… коли вже не було виходу… вона уклала угоду.