— 49.

Світ обірвався без попередження. Перед очима темрява завертілась, курява незрозуміло звідки взялась. Не було ні падіння, ні переходу, просто в одну мить темнота перед очима зникла, і Дейран опинився серед густого, важкого туману. Повітря тут було холодне і в’язке, ніби його можна було взяти рукою й жбурнути в бік. Воно чіплялося до шкіри, забирало звук, стискало груди.

Він зробив крок уперед, але не почув власних кроків. Під ногами не було нічого – лише відчуття, що він не стоїть, а тримається силою волі. Місце справді було дивним. Ні неба, ні землі, ні початку, ні краю. Суцільне ніщо із клубків сірого туману. 

Пробірка в його руці тьмяно світилася перламутром. Єдине, що лишалося справжнім. Дейран повільно озирнувся. Спочатку він не зрозумів, що бачить – туман рухався, переливався, створював дивні форми. Але за кілька секунд стало ясно: це не туман.

Це були вони. Силуети. Людські. Розмиті, напівпрозорі. Хтось стояв нерухомо, втупившись у порожнечу. Хтось рухався колами, ніби забув, куди йшов. Дехто ніби щось говорив, але звуку не було.

— Рістана… — тихо сказав він, хоча сам розумів, що це нічого не дасть.

Жодної реакції. Він пішов далі, повільно, уважно, намагаючись не втратити відчуття напрямку. Перламутрове світло в руці ледь помітно світилось.

І тоді він відчув це. Не звук. Не рух. Погляд.

Дейран різко зупинився. Туман позаду нього повільно згустився, став темнішим, важчим. Наче хтось збирав його в одну точку. І ця точка дивилася на нього. Він не поспішав обертатися. Лише сильніше стиснув пробірку.

— Очікувано, — тихо сказав він.

Коли він нарешті повернув голову, туман уже не був просто туманом. Він зібрався у щось… неправильне. Без чіткої форми, але з відчутною присутністю. Темніший за все навколо. Глибший.

— Ти не мав сюди приходити.

Голос не прозвучав, він просто з’явився в голові, холодний і чужий. Дейран скривився, але не відступив.

— Я тут не затримаюсь.

Тінь повільно зрушила з місця. Разом із нею змінилося все довкола: силуети душ почали віддалятися, ніби відчували небезпеку. Туман став щільнішим.

— Усі так кажуть.

І в ту ж мить вона рвонула вперед. Дейран встиг виставити руку. Перламутрова магія спалахнула різко, майже боляче. Тінь відсахнулася, ніби натрапила на щось, що не могла перетнути.

Кілька секунд  тиші..

— Значить, ти  є сторож, — тихо сказав він, вирівнюючи дихання.

Тінь не відповіла одразу. Вона почала рухатися навколо нього, повільно, обережно, ніби вивчала.

— Ти чужий.

— Я не залишусь.

— Тут ніхто не планує залишатися.

Туман навколо раптом почав змінюватися. Силуети, що були розмитими, стали чіткішими. Обличчя. Риси. Дейран різко напружився, коли побачив її.

Вівіен стояла за кілька кроків. Жива. Реальна. З тим самим поглядом, який він пам’ятав.

— Запізнився, — тихо сказала вона.

На мить щось усередині смикнулося. Але лише на мить. Він видихнув і похитав головою.

— Ні.

Образ усміхнувся  і розсипався в туман. Тінь здригнулася, ніби роздратовано.

— Ти швидко. Решта ведуться. 

— Я не настільки дурний, як тобі хотілося б, — холодно відповів він.

— Вона тут. І ти її тримаєш.

Кілька секунд нічого не відбувалося. А потім тінь повільно розтягнулася, стала більшою, глибшою. І разом із нею з туману почали виходити інші.

Ці вже не були схожі на загублені душі. Вони дивилися. Усвідомлено. Прямо на нього.

— Тоді шукай, — прошепотів голос. — Але пам’ятай… тут губляться навіть ті, хто знає, кого шукає.

І туман розчинився. 

Туман не просто розійшовся — він змінився. Став рідшим, але глибшим, ніби відкрив ще один шар під собою. Силуети зникли, залишивши по собі лише відчуття порожнечі. І в цій порожнечі щось тягнуло.

Дейран зробив крок у той бік, не думаючи. Перламутрове світло в пробірці відгукнулося, стало яскравішим, ніби підтверджувало напрямок. Це було єдине, на що можна було спертися.

Він ішов довго. Час тут не існував, але втома – так. Туман інколи збирався в постаті, інколи розтікався під ногами, інколи ніби відступав, відкриваючи короткі “коридори”. І що далі він йшов, то менше було випадкових душ. Натомість більше – тиші.

І більше тиску. В якийсь момент він зупинився. Попереду щось було. Пляма.

Світліша за все довкола, але не як світло, радше як відбиток. Вона не рухалась, але туман навколо неї поводився інакше, обтікав, не торкаючись. Серце смикнулося.

— Нарешті… — тихо видихнув він і зробив крок вперед.

І в ту ж мить простір під ногами провалився. Підступно. Наче він ступив у воду, якої не було. Нога пішла вниз по кісточку. Потім глибше. Дейран різко відсмикнувся, але було пізно. Туман під ним уже не тримав, він розтікався, затягував, ставав в’язким, густим, як трясовина.