— 47.

Вівіен в красивій кремовій сукні, такій, яку не носила за все своє життя, сиділа в кріслі-гойдалці, і нудьгувала. Розмова з королем вийшла досить тактовною, і вельми спокійною. Вона очікувала гіршого. Покарання або якийсь обмежувальний артефакт. Нічого. Натомість її відвели до її величезної завчасно підготовленої кімнати, де була окремо гардеробна із незліченною кількості суконь, коштовностей і решти, що мало бути в справжньої леді.

Єдине, що не змінила в собі Вівіен – сережки. Прикраса, яка нічого не вартувала, але була красивою. Приблизно так вона себе й почувала в дорогому шовку, туфлях. Красива, але нічого не вартувала. Родина не була багатою, і не мала значних досягнень, звісно крім її “проклятого дару”, і все ж король дав обіцянку її батьку. Чи діяв король суто із моральних принципів, Вівіен не знала. І їй не хотілося знати. Достатньо вже було засунути голову куди не потрібно, закохатися, і отримати розбите серце. А серце боліло. Дуже. 

— І як мені допомогти врятувати цю таємну незнайомку, над якою трусяться два капітани, якщо я себе не в змозі врятувати повноцінно, — Вівіен зітхнула, а потім відштовхнулася ногою, і крісло знову загойдало. — Життя в палаці й справді нудне.

Та раптом її нудьга розсіюється, а в грудях щось запекло. Аркель підвелася з крісла, оглядаючись з боку в бік, ніби десь на стінах могла бути відповідь. Нічого. Наступної миті знову запекло, різкіше, гарячіше. Серце затріпотіло, а дихання прискорилося. 

— Я в безпеці. Що це за дурне відчуття? 

Аркель глибоко вдихнула, та не встигла видихнути, як біль вдарив сильніше, змусивши її втратити рівновагу. Вона боляче гепнулася на голіна, зойк вирвався з рота. В кімнату увірвалися двоє вартових, яким було наказано охороняти наречену короля.

— Що з вами? — один кинувся допомагати їй підвестися.

— Щось пече, дуже сильно, — в грудях Вівіен й справді несамовито пекло.

— Клич Його Величність! Негайно! — наказав вартовий іншому. — Я допоможу вам сісти, — вартовий обережно підсунув те саме крісло-гойдалку. 

***

— Ми домовлялися на вихідні. А сьогодні лише п'ятниця, — бормотала собі під носа Флейліса, знімаючи білого халата й лишаючи його на стільці, й попутно беручи кілька пар вакуумно запечатаних гумових рукавичок. — В мене сьогодні останній день. Професор Фаоша повернувся, я за правилами я мала відпрацювати цей день, — продовжувала вона бубоніти. 

— Декан дав дозвіл, — лаконічно нагадав важливу деталь Орвен. 

— Гаразд-гаразд, відкривайте свій портал.

Дейран не витрачаючи ні хвилини більше, махнув рукою в повітрі. Магія вислизнула з його пальців, і наступної миті металеві лінії почали формувати кільце. Магія затріскотіла, портал прочинився. Вони увійшли.

Портал викинув їх різко. Повітря змінилося на сухе, із запахом лікувальних трав змішаний із запахом свіжих квітів.

Дейран зробив крок уперед першим.

Світло було м’яке, приглушене. Уздовж стін  кілька букетів, свіжих, адже їх міняли щодня. На ліжку лежала вона.

Блондинка. Волосся розсипалося по подушці й спускалося нижче, майже до пояса. Шкіра бліда, але не мертва – жива. Груди ледь помітно підіймалися. Вона мирно спала. І якби ніхто нічого не знав, гадали що блондинка от-от прокинеться від сну. 

— Оце і є… — тихо видихнула Флейліса, але не договорила.

Очі Рістани були заплющені, та під повіками щось рухалося. Нерівно. Наче вона дивилася сон, з якого не могла вийти.

— Вігіломбра, — сухо сказала Флейліса, підходячи ближче. Вона вже натягувала рукавички. — Тіло тут. Розум – ні. Класика… якщо це взагалі можна так назвати.

Орвен лишився біля порталу, але погляд не відводив. Дейран не відповів. Він дивився тільки на Рістану. Його пальці сильніше стиснули пробірку. Перламутрова магія всередині ледь спалахнула у відповідь, наче знала хто він.

— Скільки вона так? — коротко.

— Близько семи років, — відповів Орвен. Портал за його спиною зачинився. — З того моменту, як…

— Я зрозуміла. Більше не потрібно. 

Тиша впала різко. Флейліса нахилилася над Рістаною, провела пальцями над скронею, не торкаючись.

— Пульс стабільний. Тіло не деградує. Це добре… відносно, — вона кинула швидкий погляд на пробірку. — Це та сама магія, за яку ти говорив?

— Так, — коротко відповів Дейран. — Це шанс.

Флейліса насупилася.

— Я не працюю з “шансами”. Я працюю з тим, що не вб’є пацієнта.

— Іншого варіанту немає.

Вона випрямилася.

— Є. Нічого не робити й чекати, поки вона помре не прокинувшись. Це теж варіант, якщо ти раптом забув, — сарказму Олден не жалкувала. 

Орвен тихо хмикнув, але нічого не сказав.

Дейран зробив ще один крок до ліжка. Поставив пробірку на стіл поруч, обережно, ніби вона могла розсипатися від зайвого руху.

— Вона уклала угоду з етеріаном, — рівно сказав він. — Це наслідок цієї угоди. Я знаю, що саме її тримає.

Флейліса завмерла на секунду.