— 46.

Карета зупинилася. Вівіен не чекала, поки їй відчинять двері, і навіть не дивилася у вікно, вона чудово знала, карета прибула за призначенням. Сама відчинила, сама вийшла. Камінь під ногами був ідеально чистий, відполірований до блиску, так мов тут протирали за кожним, хто посмів пройтися. Палац її зустрів тишею, яка не мала нічого спільного зі спокоєм. Надто все було напруженим, і надто все трималося на контролі. 

Інші вартові вже чекали на неї.

— Сюди, — коротко кинув один із них.

Вона не сперечалася. Ішла поруч, рівно, без поспіху, хоча кожен крок віддавався напругою десь під шкірою. Палац був таким, як вона пам’ятала. Високі стелі, холодні стіни, надто багато простору. І надто багато спогадів, які вона не збиралася тут оживляти. Достатньо було одного візиту, щоб кошмаром його запам'ятати. 

Її погляд ковзнув по одному з коридорів. Саме звідти її тоді вели до картети, а потім і до вівтаря. І як добре, що храм справді був не в столиці. Скандал був би гучним. 

Вівіен відвела очі.

— Не дивись, — тихо пробурмотіла вона собі під ніс.

— Щось сказали? — перепитав вартовий.

— Ні.

Вони зупинилися біля високих дверей. Ті самі. Важкі. З різьбленням, яке вона пам’ятала надто добре. І від цього серцю було не спокійно. Чи тож від усвідомлення що вона сюди прийшла добровільно, чи то від дій капітана, який зробив боляче сильніше ніж будья ке заклинання. 

— Його Величність очікує, — сказав вартовий.

Звісно, вона навіть не здивувалася. Двері відчинилися без скрипу. Тронна зала була майже порожня. Жодних радників, жодних придворних. Лише простір, світло з високих вікон і він.

Елдран сидів на троні так, ніби не змінював пози з моменту, як її сюди привели вперше. Спокійний. Зібраний. Уважний. І тільки зараз, Вівіен дозволила собі на нього поглянути не як на короля, а як на чоловіка. Зморений, стомлений від ваги відповідальності, що лежала у вигляді золотої корони на його голові.

Вівіен зробила кілька кроків уперед і зупинилася на достатній відстані, щоб це виглядало як повага, але не покірність. Вона не вклонялася, занадто пізно вдавати ввічливість та шану,  коли вона її дії були протилежним. Кілька секунд вони просто дивилися один на одного.

— Довго ж ти, — спокійно сказав він.

— Ви написали “негайно”, — відповіла вона рівно. — Я ще й швидко.

Ледь помітна усмішка торкнулася його губ.

— Ти не змінилася.

— Ви теж.

Тиша між ними була напруженою, але не порожньою. Вона була наповнена всім, що вони не сказали тоді. І тим, що ще скажуть. Елдран повільно підвівся з трону, двері зачинилися і вони залишилися повноцінно у двох. 

— Я почну без зайвих вступів, — сказав він, спускаючись сходами. — Бо якщо дати тобі час – ти втечеш знову.

— Не факт.

— Факт. Як і те, що я не певен, що пилок спрацює на тобі. — Він зупинився за кілька кроків від неї. Надто близько. Вівіен не відступила. — Ти читала лист? — сказав він.

— Читала.

— І?

— І в мене багато запитань.

— В мене теж. — Коротка пауза в якій було забагато напруження. — Почнемо з простого, — Елдран дивився прямо на неї. — Ти втекла з-під вівтаря. Потім – від варти. Потім — від мене. І все одно повернулася.

— Мене привели, — виправила вона.

— Ні, — тихо сказав він. — Ти прийшла. Вартовим заборонено було силою тебе приводити. 

Ці слова зависли між ними. Вівіен примружилася.

— Ви обіцяли показати лист.

— Покажу.

Він не відвів погляду, навіть коли потягнувся до внутрішньої кишені й дістав складений аркуш. Пожовклий папір, кілька чорнильних плям. І герб її родини. Елдран простягнув його. Вівіен не поспішала брати.

— Це почерк твого батька, — сказав Елдран.

Рука все ж потягнулася. Вона взяла лист,й так знала, що лист від батька. Тільки він ставив герб їхньої родини косо.  Розгорнула. Очі швидко пробіглися по рядках.

І вперше за весь цей час її вираз обличчя змінився. Ледь помітно, але достатньо що контроль над виразом вислизнув від неї.

Елдран уважно спостерігав.

— Тепер ти розумієш, — тихо сказав він.

Вівіен повільно підняла погляд. Її очі стали скляними, а чергове розчарування щматувало серце. 

— Він… продав мене, — рівно вимовила вона.

— Ні, — так само рівно відповів Елдран. — Він уклав угоду. Не магічну, звичайну. Твій батько знав, що тебе переслідуватимуть за твій дар до скону життя. Не дадуть життя, ні в цьому королівстві, ні в якому іншому. Я можу стати твоїм прихистком. Ніхто не посміє заподіяти шкоду королеві, — він на мить змовк, його погляд став м'якшим. — В моїй скарбниці купа-силена артефактів якими можна полонити не одне королівство, а цілий світ поставити на коліна. І навіть більше. І якби я мав більше амбіцій, напевне так і було б. Та я обрав сховати їх. Сховати від неправильних рук.