— 44.

Минулої ночі

— Тепер я впевнений, вона здатна анулювати угоду! — із запалом сказав Дейран, не зводячи очей з Орвена. — Наслідки не змусила себе довго чекати. Це було боляче, але досить таки терпимо. На додачу цілитель легко ліквідував наслідки. 

Достатньо було кількох днів, а точніше два, щоб “війна” між ними стихла, і спільне бажання взяло верх. Кальд кілька хвилин мовчки дивився на “друга”, і все не міг зрозуміти, жартує він так, чий  справді серйозно. 

— Охолонь, — нарешті сказав Орвен й протягнув руку до його пачки із цигарками. — Те, що ти відбувся внутрішньою кровотечею, не означає що і Рістані дістанеться “таке щастя”, ризиковано. Я не готовий віддати її життя. Нехай огляне спочатку цілителька. Залишилось не так багато, — він потягнувся до запальнички, а після невміло взяв до рук запалив. Кашель від неправильного вдиху відразу застряг в горлі, але за лічені секунди  минув, і Орвен знову вдихнув нікотин в легені. — Гидота, як ти це палиш, — і зрештою Орвен кинув цигарку до смітника, затушив перед цим.

— Гидота - гидотою, але інколи приводить до тями. 

— Останнім часом ти робиш багато дурниць.

— Як тільки переступив поріг академії, — прямо він сказав, а потім випустив із рота димку.

— То виходить ти знав, ким є, її наречений? — обережно запитав Кальд.

— Знав, — його губи скривилися в посмішці.

Орвен сміхотнув.

— Що смішного? — Дейран запитав його цілком серйозно, не розуміючи його сміху.

— Вона гадає, що ти нічого не знаєш. Прийшла до мене просити. Здається вона не хотіла, щоб ти це знав, і не хотіла, щоб король знав її місцеперебування. 

— Я їй подобаюсь, — легко сказав Олдріш і нову випустив димку.

— А вона ніби тобі ні, — Кальд закотив очі, спостерігаючи за реакцією друга. 

— Я її сюди привів, бо вона мала мені шпигувати. Все решта нанизались одне за одним.

— Тобто шпигувати? — його брови в подиві піднялись.

— Це тебе сюди відправлено через покарання. Я ж прийшов добровільно, точніше за наказом короля, — він видихнув, а після кинув окурок до смітника. — За статистикою, багато чаклунів, які себе проявили добре, не змогли потрапити повноцінно до академії, і їхня магія значно знизилася після повернення, а в декого взагалі на нуль зійшла. Королю здалося це підозрілим, от і відправив мене сюди. 

— Але ти нікого не знайшов? 

— Є підозри, але поки це не підтверджено. От завтра й перевірю. Все разом.

— Але ж ти розумієш, якщо скажеш королю де вона, він її відразу забере.

— Скажу, тільки якщо король дасть обіцянку зробити все можливе, щоб Рістана прокинулась. 

— Вівіен тебе зненавидить, — Орвен вперше назвав її на ім'я. 

— З цим потім розбиратимуся. 

***

— Мені потрібно до академії. Зараз.

Вартовий навіть не ворухнувся, тихо хмикнув собі під ніс.
— Наш наказ – супроводити вас до палацу. Ви вже мали владнати “свої” справи, — стримано видавив із себе вартовий, який неохоче хотів чекати. 

— Я буду в палаці, — Вівіен різко перевела на нього гнівний погляд. — Пилок на листу мені не дозволить нікуди втекти. Король наказав – “з'явитися негайно за власним бажанням”! Зараз моє власне бажання – владнати справи в академії! 

Другий вартовий тихо видихнув крізь зуби. Перший затримав на ній погляд на кілька довгих секунд, ніби зважував ризики, а потім коротко кивнув.

— Ми вас чекатимемо.

— Як хочете.

Вівіен вже розверталася, коли нитка магії знову смикнулася. Сильніше. Різкіше. В середині щось кольнуло так, що вона на мить стиснула зуби. Вона тільки збиралася анулювати їх угоду, і тепер всередині все тріпоче від думки, що щось сталося. 

Вона йшла чітко за відчуттям, яке тягнуло її вперед. Не увійшла, вона забігла до академії, відразу звертаючи за сходами до двору, там, де вперше вона отримала покарання. 

— Тут…

Вона увірвалася у дворик де нікого не було. Порожньо, і занадто як для академії. Каміння під ногами було вологим, повітря – важким. І магія… її ставало більше. Вона відчувалася вже не як нитка, а як напружений канат, натягнутий до межі. Серце загупало сильніше. Крок і ще один крок, поглядом шукала Дейрана. 

Мить, і вона побачила його, під деревом, біля старого фонтана який не працював. В повітрі смерділо кров'ю змішаною з магією. 

Дейран стояв біля стовбура, спертий однією рукою об тріснутий фонтан. Він стискав окантування так, що його пальці побіліли. Під ногами трава забарвлена в  темно-червоні плями. Він підняв голову, щойно відчув її присутність. Сірі очі – темні. 

— Я не хотів… — хрипко видихнув він, — так вийшло…

— Замовкни, — різко обірвала його Вівіен і кинулась до нього вперед. — Ти вже зробив достатньо, — тихо сказала вона, і в голосі більше не було ні роздратування, ні злості. Лише холодна впевненість. — Я владнаю!

Вона підняла руку. І в ту ж мить щось у повітрі тріснуло, біля її лівої руки там, де був рубець і одягнена рукавиця ним, запалахкотіла магія. Тріскотіння стало голоснішим, спочатку Дейран відчув як нитка, яка їх зв'язувала обірвалася, а наступної миті мітка угоди, яка зникла з їхніх тіл.