— 43.

Вівіен навіть не спробувала заперечити. Забагато поглядів, забагато уваги. 

— Так.

Вартовий витягнув запечатаного листа із королівською печаткою.

— Його Величність наказав передати вам це особисто.

Вівіен взяла лист, кивнула головою на знак подяки.  Печатка була справжня. Королівська. Таку не підробиш, ба більше, ніхто не ризикне головою, щоб таке підробити. 

“Зрештою рішення саме до мене прийшло. Навіть обирати нічого. І тікати вже більше немає потреби…”

Вартовий продовжував стояти на місці, і Вівіен не відразу зрозуміла, що їй потрібно розкрити листа негайно, і дати якусь відповідь чи пройти за ними. Лист був приємним на дотик, а воскова печатка на які стояв відбиток королівської печатки надто легко зламався. Вона розгорнула листа, і їй в обличчя відразу вибухнув зелений пилок, що осів на повіки, шкіру, навіть на слизову носа. Гадати, що то за магічний пилок не довелося, вона чудово знала його дію. Пилок-відстежувач, саме такий висипали на втікачів, щоб більше ті не рипалися, і їх можна було простежити в разі втечі.  

Зітхнувши, вона обтрусила зайвий пилок з обличчя, а потім пробіглася рядками. Не було урочистого звернення, чітко і пофакту.

“Ти – не товар. Мені це цілком зрозуміло. Наше одруження – не моя примха чи бажанка. Це хотів твій батько. Якщо не віриш, прийди до мене, і я тобі особисто покажу лист і умови, які мені висунув твій батько. І припини вже тікати. Це справді набридло!

P.S. з'явитися негайно за власним бажанням!”

Вона підняла очі на вартового, який все ще очікував її.

 — Дайте мені п'ятнадцять хвилин, я зберу речі і повідомлю про від'їзд декана. 

— Ми чекатимемо вас біля входу академії.

— Дякую.

Вартовий коротко кивнув і спустився сходами до свого напарника. Вівіен ще кілька секунд стояла на місці, дивлячись на лист у руках. Потім склала його назад, сховала у внутрішню кишеню куртки й повільно видихнула. Зеленого пилку на пальцях майже не лишилося, але відчуття липкості на шкірі нікуди не зникло. Король перестрахувався. Розумно. Вона б зробила так само.

Вівіен розвернулася і пішла назад коридором. Тепер поглядів стало ще більше. Хтось уже встиг помітити королівську печатку, а хтось  вартових унизу. Чутки в академії розліталися швидше за магічні вісники. Вона не звертала уваги. Піднялася на поверх, зайшла до кімнати й зачинила двері трохи різкіше, ніж планувала.

Сусідка одразу повернулася до неї.
— Що сталося?

— Нічого нового, — відповіла Вівіен, уже відкриваючи скриню. — Король вирішив, що я йому потрібна. Негайно.

Дівчина кліпнула кілька разів.
— Сам король?! Ти популярна. А це… добре?

— Ще не знаю.

Вівіен швидко перебрала речі. Дві сорочки, темний плащ, запасні рукавички. Мішечок із сережками і решта її скарбів з якими вона сюди прийшла. 

— Ти надовго? — тихо запитала Ранґі.

— Якщо пощастить – ні. Якщо ні… — Вівіен знизала плечима і перекинула ручку сумки через плече. — Тоді, мабуть, дуже.

Перевірила сережки у вухах і вже взялася за ручку дверей, коли раптом зупинилася. Дивне відчуття прокотилося під шкірою. Ледь помітне, але дуже знайоме.

Магія.

Вівіен нахмурилася. Відчуття було тонке, мов нитка. Ніби щось десь натягнулося.

— Що таке? — спитала Хауно. 

— Нічого, — відповіла вона, але вже не була впевнена.

Вона вийшла в коридор і швидко рушила до сходів. У голові вже складався список того, що треба зробити. Декан. Дорога. Розмова з королем. І, можливо, спосіб нарешті дізнатися, що саме написав  батько королю, і можливо щось за його угоду.

Вона постукала у двері декану, і коли той запросив, відразу увійшла.

— Доброго дня, пане Фаєс, я до вас прийшла…

— Я знаю, — він сумно похитав головою, ніби знав якесь темне минуле Вівіен. — Я отримав листа від короля також, — він продемонстрував лист із королівською печаткою. — Не смію вас затримувати і змушувати короля чекати. 

Їй було нічого сказати, вона не знала, що король написав декану. Тож ввічливо вклонившись вона покинула його кабінет.  Вартові чекали її біля воріт. Поруч стояла темна карета з королівським гербом. Кілька курсантів удавали, що просто проходять повз, але насправді безсоромно витріщалися.

— Готові? — запитав той самий вартовий.

— Більш-менш.

Вона вже зробила крок до карети, коли раптом відчула це знову.

Цього разу сильніше. Нитка магії різко смикнулася. Вівіен різко зупинилася. У грудях щось стиснулося. Знайоме відчуття. Неприємно знайоме. Вона повільно повернула голову в бік міста.

— Ля… — тихо видихнула вона.

Вартовий насторожено подивився на неї.
— Проблема?

Вівіен кілька секунд мовчала, прислухаючись до відчуття всередині. Магічний зв’язок тепер тягнувся чітко. Болісно. Вона знала цей “підпис”. Знала занадто добре.