— 42.

Дейран на секунду завмер від неочікуваності. Вона була несмілива, обережна. Він відповів їй. Його рука лягла їй на талію, притягуючи ближче. Поцілунок став глибшим, повільнішим. Обоє розтягували коротку мить, щоб пересвідчитись, що дійство реальне. Поцілунок реальний. 

Вівіен першою відсторонилася. Її пальці все ще стискали його комір.

— Не смій більше так робити, — сказала вона дивлячись йому в очі й відпускаючи комір. 

— Не смій вирішувати за мене, що мені робити, — з посмішкою він вимовив.

— Вівіен… — він не встиг продовжити, вона відступила на крок і відразу виставила руку в перед для протесту.

— Ні. — Вона похитала головою. — Ти навіть не уявляєш, що я відчула, коли ти впав, — вона все ще тримала руку перед собою, ніби це був її щит. — Я вже це бачила одного разу. — Тиша між ними тривала кілька секунд. — Я не хочу це бачити знову!

Дейран повільно видихнув.

— Я не планував падати на підлогу і точно не перед тобою.

— Дейране.

Його ім’я прозвучало коротко. Попереджувально. Він ледь усміхнувся.

— Добре. Без жартів.

Він підняв руку і обережно прибрав її руку, так мов ламав її захисний щит, повільно, обережно.

— Але ти теж повинна зрозуміти одну річ, — Вівіен примружилася. — Я не прошу тебе рятувати мене.

— А виглядає саме так.

— Ні, — він зітхнув, — Я хочу врятувати її. Тому я спробую всі методи, тільки б отримати результат. 

Тиша. Вівіен відвела погляд.

— Тобто ти не пошкодуєш і свого життя? 

— Так, — впевнено відповів Олдріш і мильна бульбашка романтики після поцілунку зникла. — Тобі час повертатися до своєї кімнати.

Вівіен відчула на кінчику язика неприємну гіркоту, яку хотілося або запити, або сплюнути. Ні те, ні інше не допомогло б. І розуміння, що її поцілунок виглядав в його очах жалюгідно додавав кислоти. 

— Так. Мені й справді час, — вона розвернулась й пішла в бік кімнати.

І йдучи коридорами, вона дивилася на рукавичку, яка приховувала мітку угоди. В голові роїлися не надто хороші думки і не надто хороше рішення всього дійства. 

— Якщо я анулюю нашу угоду, — вона притулилася спиною до дверей так і не зайшовши до кімнати, — магія не візьме з мене ціну. Не зможе. Що, якщо я просто звідсіля втечу. Байдуже на його захист, від його присутності дурніше тільки стає. Навіть якщо Балетіс  мене знайде, він нічого мені не вдіє. Король точно бачив запит королівської варти на мій пошук. Може стати королевою вже не така й погана перспектива.

Вівіен ще кілька секунд стояла, притулившись до дверей. Дерево під спиною було холодне. Голова гуділа від думок.

“Втекти” — слово прозвучало в її голові занадто просто.

Вона повільно видихнула. Втекти – означало залишити все. Академію. Легіон. Орвена з його впертими експериментами. Дейрана з його дурними планами і ще дурнішими жертвами. І ту дівчину. Невідому, але за яку відчайдушно хвилюються два капітани.  Вівіен на мить заплющила очі.

— Чудово, — тихо пробурмотіла вона, коли совість почала дряпати свідомість. — Просто чудово.

Вона прочинила двері й тихо зайшла до кімнати. Всередині панувала напівтемрява. Ліхтар на столі давно погас, лише слабке світло місяця пробивалося крізь вузьке вікно. Сусідка спала, загорнувшись у ковдру, рівне дихання наповнювало кімнату тихим сопінням. Вівіен обережно зачинила двері. Кілька кроків до свого ліжка і вона сіла на край, повільно провела руками по обличчю.

Пальці ще трохи тремтіли. Перед очима знову спалахнула картина: Дейран падає на коліна. Кров на підлозі. Його порожній погляд. Вівіен різко відкинула ці спогади.

— Це не моя проблема, — прошепотіла вона.

Тиша в кімнаті не відповіла. Вона нахилилася вперед, сперлася ліктями на коліна.

“Я анулюю нашу угоду… магія не зможе взяти ціну з мене” — повторила вона про себе й так очевидну річ. 

“Втекти! Завтра!.. ні, завтра не можу, ще п'ять годин відпрацювання покарання…”

Вона могла це зробити й водночас не могла.

Зібрати речі. Покинути академію до світанку. Вийти з міста до того, як хтось помітить. Балетіс може шукати її скільки завгодно. Вівіен тихо хмикнула.

— Може все ж розглянути варіант стати королевою… — пробурмотіла вона. — Чудовий план. Просто бездоганний! — Вона кілька секунд дивилася в темряву, а потім прошепотіла: — брехня! Кого я обманюю?! Втеча не вирішить нічого. Дейран все одно піде до кінця, чи не піде? Ля..! — Вона повернулася до ліжка, але не лягла.

Замість цього витягла зі скрині невеликий шкіряний мішечок. Всередині тихо дзенькнули   прикраси – сережки.  Вівіен перебрала їх пальцями, намацала потрібні й одягла. Маленький ритуал для важливих рішень.

“Тепер і спати лягти можна”, — вона зняла чоботи поставила поруч із ліжком і лягла під ковдру. — “Завтра точно все буде інакше!”

Ранок настав швидко. Важкі кроки в коридорі, чиїсь голоси, грюкання дверей десь поверхом нижче. Потім світло. Сонце вперто пробивалося крізь вузьке вікно й повзло по підлозі прямо до її ліжка. Вівіен розплющила очі, кілька секунд лежала нерухомо, намагаючись згадати, що саме вчора сталося, і чому в грудях відчуття таке, ніби вона всю ніч бігла.