— 38.

Орвен схрестив руки на грудях, а у Вівіен на хребту поповзли крижані мурахи. Рука тремтіла, і камінець випав. Вона кілька довгих секунд дивилася на стерту мітку на плиті, обдумуючи, як таке могло статися. Вона мала б відчути власну магію, а цього не було. Аркель не могла використати несвідомо.

— Знаєш, що найцікавіше?

Вівіен мовчала. В голові все ще коївся безлад думок, і ніякого логічного пояснення не було. Вона надто добре знала ціну використаної магії, і те, що цю ціну платила не вона. 

— Їх було поставлено вчора учора ввечері, — Орвен відвів погляд десь в бік, все ще тримаючи руки схрещеними на грудях. Він нахилив голову зовсім трішки. — Я вражений тим, як ти, за такий короткий термін знищила половину захисної системи полігону. Ми з капітаном Олдрішом вклали магічну угоду, ці мітки, були частиною цієї угоди, яку ти вдало анулювала. 

Вівіен різко виструнчилась.

— Це для вас жарти? Розваги такі? — вона лютувала. — Я чітко сказала, що завжди є ціна. І не я її плачу! 

Вітер раптово пройшовся порожнім майданчиком, підхоплюючи пил між плитами.

— На це були ставки – ти не постраждаєш, — спокійно відповів Орвен. — Ми свідомо з Дейраном на це пішли. І свідомо готові прийняти наслідки.

Кілька секунд Вівіен просто дивилася на нього, ніби намагалася переконатися, що не почула цього. 

— Ви… що зробили?

— Перевірили. Вівіен, послухай, те, що я хочу тебе попросити, стосується мене і Дейрана. І нам обом потрібно знати, які наслідки  твоєї магії і в кого він проявиться. 

Його тон був надто рівним для того, про що він говорив.

— Ви використали мене для свого дурнуватого експерименту, — голос Вівіен став тихішим. — Не попередивши.

— Якби ми попередили, експеримент не був би чистим.

Вона зробила крок вперед, лють все ще вирувала в ній. 

— Я вам не артефакт. Не експонат. І точно не та, на кому можна проводити свої дурнуваті експерименти. Почуття провини, якщо з кимось із вас двох щось станеться, а станеться обов'язково – моє. Не ваше. Як мені жити з усвідомленням, що я причина того, що хтось постраждав? — її очі стали скляними, вона опустила погляд на прозорий камінь, що лежав на підлозі, і з всієї сили тупнула по ньому ногою, від чого він розлетівся на дрібні куски. — Ви не мала права, так зі мною вчиняти!

— Я знаю.

— От і  чудово, що знаєте, — вона круто розвернулася й попрямувала до виходу.

Аркель не хотіла бачити капітана Олдріша, і в туж мить – хотіла розірвати його на куски. Вийшов за межі полігону, вітер вдарив у лице, але це було навіть добре – холод трохи приводив до її тями. Хоча думки все одно кипіли.

“Ми свідомо на це пішли. Готові прийняти наслідки.”

Вівіен різко зупинилася. Ці слова вдарили десь надто глибоко. Надто знайомо. І пам’ять, яку вона роками намагалася тримати зачиненою, раптом відчинилася.

***

Їй було п’ятнадцять. Того вечора вона не повинна була чути ту розмову.

Будинок був тихий, майже порожній. Лише світло свічки з кабінету батька пробивалося крізь напівпрочинені двері в коридор.

Вівіен тоді просто хотіла сказати, що повернулася з тренування. Вона вже підняла руку, щоб постукати. І почула голос матері.

— Ти збожеволів.

Глухий. Стиснутий. Мама рідко коли кричала на батька, скоріше на неї, але не на батька. Вівіен завмерла.

— Ти навіть не розумієш, що зробив.

— Я чудово розумію, — спокійно відповів батько.

Його голос завжди був таким – рівним, впевненим, твердим попри це, спокійним. Наче ніщо в цьому світі не могло його похитнути.

— Це був єдиний спосіб.

— Єдиний? — у голосі матері з’явилася ледь стримана лють. — Укласти угоду з етеріаном – це, по-твоєму, єдиний спосіб?! —  голос матері рипів від надриву та істерики, яка от-от вирветься з не. 

У Вівіен похололи пальці.

“Етеріан”.

Це слово знала з книг, коли читала про богів. У легендах. У попередженнях. Ніхто при здоровому глузді не укладав із ними угод. Завжди була ціна висока. 

— Ти знаєш, чим це закінчується, — тихіше сказала мати.

Кілька секунд було чути лише тріск хмизу у каміні.

— Знаю, — відповів батько пригнічено.

— Тоді чому?!

— Бо іншого виходу немає. І в мене є ще час.

Тиша в якій глухі схлипи матері.

— Скільки? 

Пауза затягнулася. Занадто довга.

— Небагато.

Серце Вівіен почало битися швидше.

— Скільки, — повторила мати голосніше.

Батько видихнув.

— Кілька років.

Щось тихо впало. Брязкіт нагадував - келих.