— 37.

Якби ж тільки можна було уникнути зустрічі із капітаном Олдрішом, Аркель б усе віддала, щоб не бачитися з ним, бодай сьогодні. Особливо сьогодні, після вчорашнього. Їй наснилося стільки всього, і стільки всього тепер не давало спокою, що розбиратися із сердечними справами було зовсім не на часі. Власне це взагалі заборонене почуття, і до цього впродовж своїх двадцяти п'яти років у Вівіен чудово виходило не закохуватися, а що зараз пішло не так, коли вона звернула не туди… поки вона не мала часу розібратися. 

“Десять годин… залишилося клятих десять годин. Ля… чого ж мені так щастить?!” — Оптимістичного настрою в ній не було й близько. Настрою в принципі не було, і чим ближче ставала Часова вежа, тим більше цей настрій провалився десь на нижні поверхи. 

Кам’яні сходи Часової вежі вона пройшла майже на автоматі. За ці два дні ноги вже самі пам’ятали дорогу. Там вона отримувала свої “завдання”, там же закінчувалися звітувала, коли день покарання нарешті закінчувався.

Аркель штовхнула важкі двері й зайшла всередину. І одразу шкіра стала гусячою від присутності капітана Олдріша, який вже був там. І єдиним полегшенням для Аркель було те, що вона не одна “не в гуморі”. 

Весь ідеальний, у всій своїй красі Дейран стояв біля вузького вікна, спершися плечем об кам’яну стіну, і переглядав якийсь папір. Почувши двері, він підвів голову. Погляд ковзнув по ній коротко, спокійно, наче вони бачилися щодня і між ними нічого не сталося.

Це чомусь дратувало більше, ніж будь-яка холодність. Вівіен хотілося зіпсувати його настрій, визнавати, що він причина її хвилювань – навіть самій собі, було важко. 

— Вівіен, — рівно мовив він.

— Капітане, — так само сухо відгукнулася вона.

Кілька секунд у приміщенні стояла тиша. Потім він склав папір і відклав убік.

— Твоє  покарання на сьогодні трохи… польове.

“Чудово!”

Аркель мовчки схрестила руки за спиною, готуючись почути чергову геніальну ідею академічної дисципліни чи точніше фантазію Олдріша.

— Вчора на тренувальному полігоні стався інцидент, — продовжив Олдріш. — Твоя сусідка вирішила продемонструвати силу, яку ще не навчився контролювати. — В його голосі промайнула ледь помітна іронія. — Результат – рознесений полігон, зламані чотири артефакти стабілізації й кілька десятків метрів кам’яної кладки, які тепер виглядають… не надто пристойно.

Аркель скосила на нього погляд. Вона чудово знала, що зламала Ранґі. 

— І ти вирішив, що це ідеальна робота для мене?

— Саме так.

Він навіть не спробував приховати задоволення.

— Тобі потрібно привести полігон до ладу. Стерти залишкову магію, очистити плити і підготувати місце до тренувань.

— Іншими словами – прибрати наслідки стихійного лиха.  

— Саме так, — спокійно підтвердив він. — У тебе це добре виходить.

Це прозвучало майже як комплімент. Майже. Аркель тихо видихнула.

— Скільки часу?

— П'ять годин. Ти впораєшся.  

Вона криво всміхнулася.

“Звісно!”

— Інструкції?

Олдріш простягнув їй невеликий камінь із вигравіюваними рунами.

— Стирає залишки заклять. Проведеш ним по мітках – залишкова магія розчиниться.

Їхні пальці на мить торкнулися, коли вона забирала артефакт. Аркель одразу відсмикнула руку.

— Щось іще, капітане?

— Так.

Він зробив паузу, уважно дивлячись на неї, і ця коротка мить розтягнулася. Розмова про покарання, за якою було сховане щось інше, те, що обоє не могли сказати в голос одне одному. 

— Постарайся сьогодні нічого не зламати.

Вона пирхнула.

— Мою сусідку мені буде складно перевершити. Одне обіцяти можу точно, скидати все із столу не буду. 

Жирний натяк на його вчорашню поведінку йому однозначно прилетів. Олдріш ледь усміхнувся.

— Я вірю у твій потенціал. І як добре, що на полігоні відсутні столи. 

— На твоє щастя. Ти ж напевне стоятимеш і спостерігатимеш за моєю старанною роботою.

— Ні, — він сунув руки в кишені. — В мене є важливіші справи. Якщо закінчиш швидше, можеш бути вільною.

І не чекаючи її відповіді Дейран попрямував до дверей. І чомусь коли він пішов, Вівіен ще якийсь час продовжувала стояти не розуміючи, які це в нього “важливіші справи”. І знову таки, визнавати те, що їй хотілося, щоб він був присутній – заборонено навіть в думках. 

Вона ще кілька секунд дивилася на зачинені двері, ніби чекала, що вони раптом знову відчиняться. Не відчинилися. Тиша в Часовій стала гучною.  Вівіен тихо видихнула й потерла скроню.

— Ну гаразд, полігон так полігон. Витрачу час з користю.

Слова прозвучали переконливіше, ніж вона почувалася насправді. Дорога до полігону зайняла небагато часу. Коли вона вийшла на кам’яний майданчик, стало зрозуміло, що Олдріш не перебільшував.