— 35.

Чоловік сидів на кріслі, в нього на колінах десятирічна дівчинка, що тулилася до нього, вловлюючи кожне сказане ним словом.

— Татусю, почитай ще, — благала вона, складаючи рученята так, мов збиралася молитися богу. 

Чоловік відклав книгу на стіл, потім делікатно прийняв в'юнке пасмо з її очей.

— Тобі вже час спати, — м'яко він промовив. — Мама буде дууже незадоволена, якщо ти ляжеш пізно. Отримаємо на горіхи обоє. В нас угода, ти ж пам'ятаєш? — він взяв доньку на руки, підводячись з крісла.

— Я її можу розімкнути! — бадьоро вимовила Вівіен.

— І тоді ще раз отримаємо на горіхи від твоєї матусі, — сміхотнув чоловік прямуючи до дитячої кімнати. 

— Люблю тебе, — Вівіен обійняла тата за шию, й пригорнулася до нього щільніше. 

Найбільшою її турботою того часу було замало казки на ніч, і солодощі дозволені тільки після сніданку. Сон розчинився у світанку, тільки от паскудне відчуття накрило Аркель хвилею.  Невиспана і в кепському настрої, її день вже починався невдало. Сни про батька, Вівіен особливо не любила. Не тому, що не хотіла його згадувати, атому, що прихід його в її сон, нестерпно болів. І ще дужче боліло, відсутність його обличчя. Пам'ять навмисне стирала його риси, тим самим блокуючи й так пекучий біль, що проривався крізь рану. 

І весь текст її настрою можна було прочитати на нахмуреному лобі, що власне Ранґі й зробила. Не лізла до сусідки із зайвими запитаннями, не просила розповісти, не намагалася навіть уточнювати о котрій вона повернулася до кімнати. Просто снідала. Хауно чудово знала такий настрій, коли не хочеться ні розмовляти, і тим паче щоб хтось в душу ліз. 

Тоді як Іліас мовчки колотив чай ложкою, розколочуючи давно розталий цукор. Час від часу він кидав погляди на Вівіен, але атмосфера за столом була дещо моторошною, той самою, від якої кусок в горло не лізе. І попри те, що їдальня гуділа як вулик, за їхнім столиком розмови були зведені до мінімуму.

 — Я напросився до Леуциша на додаткові практичні заняття, — сказав Іліас, ніби розмова перед цим активно тривала. — Виявляється можна до будь-якого викладача записатися на заняття, і тобі не мають права відмовити. Це досить корисно, враховуючи наш пробний період.

Ранґі втупилася в нього поглядом, не розуміючи чи він божевільний і це, в нього було вродженим. 

— І ти все-таки не вписуєшся в наший кружок “вишивання”, фиркнула вона, відпиваючи свій холодний чай. 

— Ага, тільки ваше це “вишивання” закінчується тим, що хтось ледь не викликає бурю на полігоні ламаючи захисні артефакти, — Делен витримав довгий погляд на Ранґі, — а хтось наживає собі ворогів і приймає його “вибрики”, що шкодять здоров'ю, — спокійно завершив Іліас, нарешті переставши безглуздо колотити чай.

— Яка ще буря? — жваво включилася Вівіен, переводячи погляд з Іліана на Ранґі.

— Ти їй не говорила? 

— Не говорила, і тобі краще тримати язика за зубами, — Хауно кинула погрозливий погляд, але якби могла це було б щось значно гостріше. Та коли побачила периферичним зором, що Аркель втупилася в неї, дещо змітилась. — Ну так, влаштувала трішки хаосу. Це вийшло само-собою, — знизила вона плечима. 

— Ага. Так, як в Оісії, — хмикнув Делен. — В неї також само собою вийшло жбурнути потік магії у Віві. 

— То ти через мене це?

— Чесно – так. Для протоколу – неконтрольований сплеск магії. Ну і пару годин відпрацювання у Леуциша. Не додаткові заняття звісно, але  відпрацювання може буде корисним. Побачу, коли сходжу. 

— Дякую.

— Не дякуй, — фиркнула Хауно. — Я просто не люблю цієї несправедливості. А тепер ходімо, лекція нас не стане чекати. А відбувати покарання в трьох, якось буде забагато покарань.

***

Дейран стояв на даху академії, тій, що виходила у внутрішній двір і лишалася поза поглядами більшості викладачів і курсантів. Камінь тут був теплішим від сонця, але вітер  пронизливішим, жорстокішим. Місце, де можна було вдихнути на повні груди й не прикидатися тим, ким від нього чекали. Місце, де не було зобов’язань. Або принаймні так хотілося думати.

Він стояв над самим краєм. Одна рука в кишені штанів, інша тримала цигарку. Дим стелився тонкою лінією, розчиняючись у повітрі над двором.

— Ти ж ніби кинув палити, — Аксенс вийшов на кришу безшумно, але не настільки, щоб залишитися непоміченим.

— Кинув. Це згубна звичка, — сухо відгукнувся Дейран. — Та зараз мені потрібен ясний розум, а з ясного зараз хіба що сонце.

Він підняв погляд у небо. Світло вдарило в очі, змусивши зажмуритися. На мить обличчя стало зовсім не капітанським, втомленим. Людським.

— Розслідування не просувається? — обережно запитав Райчі, зупинившись трохи позаду.

— Воно в стані “спокою”, — кутик губ Дейрана ледь смикнувся. — Ніхто зі студентів не скаржиться на погіршення стану. Випробувальний термін ще не завершився. Було б надто підозріло, якби хтось уже втратив значну частину магії в цих стінах.

Вітер підхопив край його піджака.

— Король не вимагає щоденної звітності. Час у тебе є, — тихо зауважив Аксенс. — Тоді ясний розум для чого? Тебе щось хвилює?