— 33.

Ранґі якусь мить дивилася на схвильовану сусідку, а потім зручно вмостилася на ліжку, схрещуючи ноги так, мов збиралася саме зараз медитувати.

— Зараз ідеальний момент сказати, а ти ж казала не будеш закохуватися, але й так стає зрозуміло, що за кілька днів в цих стінах, знайшовся той, хто полонив твоє серце, — Вівіен її не перебивала, слухала кожнісіньке слово.  — Отже, моя відповідь: ніскільки.

— Це як? 

— Це ж почуття. На них не поширюються правила, написані  самою людиною. Комусь треба роки, щоб зрозуміти, а комусь менше секунди. Все індивідуально.

Хауно навіть не збиралася розпитувати Аркель, хто оселився в її серці. Підозри були, але озвучувати вона їх не стала. Тим часом Вівіен відійшла від дверей, підійшла до ліжка й сіла на край, ніби слова подруги були сумним вироком. 

— І через скільки все це минає? 

— Все також по-різному. Хтось перемикається на іншого-іншу, щоб забути, хтось в роботу чи навчання пірнає. Та ліками це не назвеш, але на якийсь час допомагає замилити очі й притупляє сердечні болі. 

— Як все це складно, — невтішно зітхнула Вівіен. — Гаразд, дякую за корисну інформацію. Пішла я, покарання саме себе не відбуде. 

— Можемо пізніше про це поговорити, якщо хочеш, — ненав'язливо запропонувала Ранґі.

— Поки ні, але я про це подумаю. Дякую.

Вівіен підвелася, обдумуючи слова подруги, й  рушила до дверей, покарання й справді її чекало. І справа була не у фізичній роботі, а бачити чомусь капітана Олдріша – було й справді покаранням. Її персональним. 

Ноги донесли її до Часової вежі вельми швидко, і не те що не хотілося спізнюватися, а  скоріше відбути п'ять годин і повернутися до кімнати. Двері прочинилися з характерним звуком, звук цокоту годинникового механізму працював бездоганно. І бездоганний капітан Олдріш, який ліниво сидів на кріслі обабіч столу, що був завалений трьома, а той більше товстими томами. 

Аркель аж трясло від гніву і ще більше від того, що вона в собі наразі пригнічувала. Хотілося накричати, виплеснути гнів, роздратування, насварити за його поведінку – і все це, було недоречним.

“Що я йому пред'явлю окрім власного гніву? Та й гнів цей безглуздий. Нас пов'язує угода, і не більше. І це потрібно втокмачити собі”, — вона поплескала себе легенько в районі груднини, намагаючись заспокоїти шалене серцебиття. 

Дейран не підвів погляд на неї, в руці тримав товсту стару книгу, і щось активно там читав. Вівіен вкотре почувалася не комфортно, ніби їм мало було стати свідком розмови двох капітанів, стати причиною їх сварки, чи просто стати між ними. 

Вона підійшла до нього й зупинилася рівно в метрі, і не близько і не далеко, очікуючи його наказів(пояснення). 

— Стіл, — сухо повідомив капітан, вказавши на нього рукою, і погляду так і не піднявши на неї. — Папір в шухляді зліва, додаткове чорнило – у правій. Переписати томи до півночі. Встигнеш – зарахую десять годин. 

— Гаразд, — награно сухо видавила вона з себе. 

Вівіен обійшла стіл з іншого боку, відсунула стілець, сіла. Рівно прямо як в школі. Взяла до рук першу книгу в темній шкіряній палітурці. На обкладинці сріблом було вишито: “Недотримані  угоди та їх наслідки. Том IV.”

Вівіен розкрила книгу, від якої буквально тхнуло не надто приємно, а сторінки пожовтіли, навіть встигли вкритися коричневими плямами від старості. Іронія була надто демонстративною. Вівіен не видала жодного звуку, навіть зітхання – було розкішшю. 

Аркель розгорнула першу сторінку. Чорнило було тьмяне, але слова – живі.

“Лорд Еймар із дому Ретт, клянеться берегти…”

Вона вмочила перо, і щойно воно торкнулося паперу, чорнило повільно лягло на чисту сторінку. Літери виходили криві. Вівіен ніколи не писала  красиво, завжди з поспіхом, розмашисто, і з нахилом в лівий бік. Можливо вся справа була, що їй завжди хотілося писати лівою, а мама забороняла і перевчала на правицю. 

Цокіт годинникового механізму розрізав тишу. Рівний. Дратівливо-бездоганний. 

Він продовжував читати, перегортаючи сторінки безшумно, а вона писала. 

“…та виконувати умови угоди, укладеної з представником Високого Кола…”

Слова в тексті були холодними. Офіційними. Беземоційними. На перший погляд, нічого складного в переписуванні не було, якби не напруженість в повітрі, що збиралася в клубки. Ще трішки й між ними б почав сипатися куски цієї напруженості. 

Вівіен ковзнула поглядом далі, перш ніж переписувати.

“…у випадку порушення присягання, дозволено стороні Високого Кола забрати…”

Вона зупинилася на мить. Перо зупинилося в повітрі, а чорнило почало скочуватися на кінчик. 

Забрати.

Крап.

Капля чорнила впала на написаний текст, розпікаючи й поглинаючи вже написані слова. Вівіен не відразу відреагувала, а коли зрозуміла, рятувати написане було пізно. Вона стрімко схопила сторінку й вирвала її з кріплення, стиснув так сильно, що шкіра на кісточках побіліла. Вона жбурнула зіпсований папір на підлогу.  Почала все спочатку. Цього разу букви були рівніші, охайніші.