— 30.

“Айліс Вірго – з'явитися в кабінеті капітана Дейрана Олдріша. Негайно.”

Букви з'явилися перед носом Айліс, яка в цей час сиділа в бібліотеці. На неї одночасно решта адептів невдоволено шикнули, ніби вона керувала системою академії, і вона причетна до звукового оповіщення яке надто повільно зачитувало оповіщення.

— Що він від мене хоче, — Айліс роздратовано закрила книгу, яка була в рази цікавіша, ніж за відвідування кабінету капітана.

Дістав з кишені стрічку, вона зав'язала волосся у хвіст так, мов готувалася не до розмови, а до битви, взяла книгу під руку й попрямувала до виходу з бібліотеки.

— Запишіть у мою картку, через три дні книгу поверну, — кинула вона на рецепції бібліотеки, а потім вийшла.

В коридорах було гамірно і шумно, власне як зазвичай в таку пору часу. Світлові кулі під стелею повільно оберталися проти своєї осі, змінюючи освітлення, підлаштовуючись під денне світло якого починало бракувати. Айліс ішла швидко, не озираючись. Кілька адептів інстинктивно розступилися через її вираз обличчя.

“Негайно”.

Вона не любила це слово.

Сходи до адміністративного крила були порожні. Тут завжди було тихіше. Статуї колишніх ректорів дивилися згори байдужими кам’яними очима. Айліс ковзнула поглядом по табличках з іменами й стиснула губи. Кабінет капітана Дейрана Олдріша знаходився наприкінці коридору. Двері темного дерева, без зайвого декору. Лише металева табличка з його ім’ям і посадою.

Вона зупинилася за крок. Не постукала одразу.

Спершу вдихнула. Потім коротко, чітко вдарила кісточками пальців по дереву.

— Заходьте.

Голос ізсередини був спокійний. Занадто спокійний.

Айліс відчинила двері й зайшла, не чекаючи повторного дозволу. Дейран стояв спиною до дверей, дивився у вікно. Коли вона зачинила за собою, він обернувся.

Його погляд ковзнув по ній – швидко, оцінюючи її настрій.

— Ви викликали мене, капітане.

Не запитання. Констатація. Вона пройшла в глиб кімнати, поклала книгу на край столу, не питаючи дозволу, тихо, але з тим особливим звуком, який означав: ти не мій вчитель, а я не твій адепт! Ніби демонструвала, що її час має ціну. І він не безмежний.

Дейран ледь схилив голову набік.

— Формальність обов'язкова? — запитав він м’яко, майже втомлено.

Айліс схрестила руки на грудях.

— Поки ви носите форму капітана, а я – адепта, так.

Між ними повисла незручність, яка межувала між – ми хороші знайомі та ми одне одному ніхто.

Він зробив крок уперед, повільно.

— Айліс, припини, — і знову м’яко. Надто м’яко.

Це її й дратувало найбільше.Вона зітхнула, різко, немов ковтнула гірке зілля.

— Чому ти мене покликав? Кошти, їжу, одяг – маю. Навчаюся чудово. Проблем не створюю. — Кожне слово чітке, відміряне. — Ти обіцяв не втручатися в моє життя.

Його погляд змінився. Тепла не стало, залишилася лише провина, яку він ніколи не вмів приховувати.

— Обіцяв. І я майже дотримуюся своєї обіцянки. — Він потер перенісся, ніби це могло стерти напругу. — Я хочу в п’ятницю її навідати. Але мені потрібен твій дозвіл.

Айліс навіть не моргнула.

— Ні.

Коротко. Сухо. Остаточно. Він повільно видихнув.

— Айліс, не будь…

— Маленькою дівчинкою? — її голос зламався, але вона одразу вирівняла його. — Дейране, я й не переставала нею бути. Ти просто змусив мене подорослішати швидше, ніж того вимагав мій час. — Вона зробила крок назад, ніби між ними раптом стало надто тісно й забагато темної атмосфери що цілком могла перетворитися на чорний ковтун поганої енергії. — Тому без образ. Я не хочу, щоб ти навідував мою сестру.

Тиша лягла на плечі обом, чимось важким, заважаючи навіть дихати За вікном шаруділо гілля – вітер піднімався.

— Айліс, — він говорив тепер ще тепліше, ніби це могло допомогти її заспокоїти, — я прийду із цілителькою. Хочу, щоб вона оглянула Рістану.

Її пальці стиснулися так, що кісточки побіліли.

— Дейране, досить! — вона нервово струсонула головою, і хвіст волосся різко ковзнув по плечу. — Мою сестру ніхто не поверне. Тож дай їй спокій. Будь ласка.

Останні два слова прозвучали майже пошепки. Майже благально. І це злило її ще більше.

Він заплющив очі на мить.

— Я не можу. — Тепер у його голосі не було м’якості. Лише впертість і щось темніше. — Вона в такому стані через мене.

Айліс завмерла.

— Не треба.

— Через мене, — повторив він твердіше. — І цього разу все має бути інакше.

Вона повільно підняла на нього очі. У них не було сліз, тільки втома і гнів, що вкорінився надто глибоко.

— Інакше? — тихо перепитала вона. — Ти думаєш, ще можна щось змінити?