— 28.

Олдріш ввічливо постукав у двері кабінету цілительки. Кабінет розташовувався майже впритул до госпіталю – того самого крила, де нещодавно Дейран відкрив портал, грубо порушивши встановлені правила.

— Заходьте, капітане Олдріш. І одразу попереджаю: ваша присутність у моєму кабінеті мені не імпонує, — відверто сказала Флейсліса, поправляючи окуляри, що сповзли на кінчик носа.

Вона не підвелася і не запропонувала йому сісти. Ввічливість не входила до переліку її обов’язків, а після його недавніх грубощів особиста неприязнь лише зміцніла.

— Я зайшов перепросити.

Її погляд пом’якшав, та брова залишилася вигнутою в стриманому невдоволенні.

— Прошу. Я вас не зупинятиму.

Вона схрестила руки під грудьми й відкинулася на спинку стільця, демонструючи, що слухає, але не більше.

— Почну з цього. — Дейран дістав із кишені відполірований до блиску кристал правильної шестикутної форми, трохи більший за виноградину, насиченого кольору стиглої шовковиці, й поклав на стіл. — Орос. Кристал, що здатен вивести з тіла будь-яку отруту.

— Я знаю, що це за кристал і його властивості, — сухо перебила вона. — Запевняю, значно краще за вас. — Її погляд став уважним, різким. — Лишається лише питання: за що такий щедрий підкуп?

— Пані Олден, я прийшов з особистих причин. — Він розправив плечі. — З вашого дозволу, я сяду. — Не чекаючи відповіді, він узяв найближчий стілець і сів навпроти. Поза залишалася стриманою, голос рівним.

Флейсліса не заперечила. Вона взяла кристал, оглянула його під світлом лампи, дістала з шухляди прозорий мішечок і обережно помістила Орос всередину. Шухляда зачинилася тихо.

— Я слухаю.

— Є пацієнт. Діагноз встановлено, але лікування не проводять близько семи років. Підтримують лише життєві показники. Мені потрібна ваша професійна думка.

— Ви рилися в моїх справах? — її губи скривилися, але в очах з’явився інтерес. — Для капітана вашого рівня це нетипово. Але не буду применшувати свої заслуги, краще за мене, в королівстві на цей момент, ви нікого не знайдете.

— Правду кажучи, про вас, до цього моменту, я й не знав, і це досить дивно. У вашій справі пишуть, що ви справді обдарована. Тільки ця обдарованість дивним чином приховувалась дотепер.

Вона трохи нахилилася вперед.

— В особистій справі не хочуть писатися, що я виховувалася в скелях Мараґул, і до столиці потрапила тільки тому, що спасла нинішнього короля, чисто випадково, коли він опинився в моїх краях. Та ви прийшли сюди, точно не для того, щоб слухати мою історію. Який діагноз у вашого пацієнта?

Дейран затримав погляд на її обличчі лише на мить.

— Вігіломбра*.

У кабінеті запала тиша. Окуляри повільно сповзли нижче, але цього разу вона їх не поправила. Якусь мить вона ще мовчала, а потім шумно видихнула.

— Хвороба, де тіло пильне, а душа в тіні. Не типово. Дуже не типово, але це робить вашого пацієнта унікальним. В підручниках за всю історію існування цілительства, відомо лише два пацієнти з цією хворобою. І позитивного лікування ніхто не отримав. Ви сказали, сім років, ваш пацієнт протримався?

— Так.

— Це вже великий час. Перший пацієнт – два роки, другий, три роки і один місяць.

— Враховуючи ваші унікальні здібності, ви могли б за неї взятися?

— Не буду вам давати марні надії, — досить серйозно сказала Флейліса, — але з усних слів мало, що вам порадити можу. Мені потрібно оглянути особисто пацієнта, як і його картку лікування, що робили інші і що, давали.

— Я вам заплачу стільки потрібно, — з ентузіазмом вимовив Дейран. — Благаю, тільки візьміться за неї.

— Капітане Олдріш, мені кошти не потрібні. Але я була б вам вдячна, якби моя колекція подібних іграшок, — вона натякала на подарований раніше кристал, — поповнилася.

— Поповниться. У вас буде своя скарбниця, і якщо ви вилікуєте її, я буду особисто її поповнювати доти, доки матиму змогу дихати.

— Сильно. Здається, цей пацієнт важливий для вас.

— Дуже.

— Термальні води Наяш тут мало користі принесуть, — Олден не втрималася від іронічного зауваження, підіймаючи брову.

— Жодної користі, — Дейран відповів цілком серйозно, не відводячи погляду.

— Так говорите, ніби ці термальні води належать вам, і ви там усіх підряд лікуєте, — промовила вона, ледь посміхаючись, оглядаючи його з підлоги до плечей, наче перевіряючи, чи не бреше.

— Здебільшого так, — спокійно відповів Дейран, — але це не “всі підряд”.

— Ви повні сюрпризів, капітане, — Олден кинула короткий погляд з іронією, але в очах промайнуло щось майже цікаве. — В кінці тижня, я маю вільний час. Можу оглянути вашого пацієнта.

— Дякую. І ще питання, — він змінився в погляді, мов згадав ще одну річ, за яку мав уточнити обов'язково. — Пацієнтка Аркель до вас заходила на огляд?

— Це та, яку ви забрали у мені з під носа?

— Так.