— 25.

Минуле, з якого росте дуже міцне і густе коріння

— Рістана! Це повна дурість! — Орвен скаженів від люті й ще більше – від безсилля, бо ні вплинути, ні щось змінити він не мав змоги.

— Тебе ж названо на честь Бога, Орвене, хіба ти не мав запозичити якісь якості? — грайливо підморгнула вона, продовжуючи заплітати косу, що діставала їй ледь не до попереку. — Я все для себе вирішила. Моє рішення незмінне. З поваги до нашої дружби, Орвене, тільки тому я тобі це сказала.

Кальд ладен був рвати на собі волосся від безвиході, в якій опинився – чи, точніше, в яку його загнали. Він міг говорити багато, довго, повчально, але все це не мало ні зиску, ні сенсу. Рістана була надто впертою, щоб відступити від задуманого.

— А він знає? — зібравши залишки розсудливості, вирішив тиснути на болюче. — Дейран знає, що ти задумала?

— Орвене, він, як і ти, не в захваті від мого задуму, — вона зв’язала косу білою стрічкою, — і він, як і ти, не має можливості вплинути на моє рішення. Ти ж знаєш, якщо вирішила, то йду до останнього. 

— Що це за безглузде рішення? Рістана, отямся! Він не буде тобі довічно дякувати й точно після твого вчинку не почне тебе кохати. Чому ти так осліплена ним? Ти нічого довкола більше не бачиш?

Гучний ляпас змусив Орвена замовкнути. Рістана дивилася на нього своїми блакитними очима, в яких не було ні сумніву, ні жалю, навіть страху. А останнє мало б бути сповна.

Угоди з етеріанами ніколи не закінчуються добром; ціна за послугу завжди зависока і завжди одна й та сама — життя мага або його душа. І в обох випадках життя обривається.

— Орвене, я все бачу й усе знаю. І дію так, як підказують мені розум і серце. Праворуч – Ліанатський водоспад, ліворуч – ліс Сангарнео. Позаду – скелі Мараґул. Ми в пастці. І єдиний, хто може нас звідси вивести, висить на тонкій нитці між смертю і життям. І давай відверто: ми знали, куди йдемо і за чим. І що вороття назад буде гіршим пеклом, ніж дорога сюди. Тож одне життя в обмін на сотню – досить хороший і вигідний обмін.

Рістана поправила комір піджака, потім дістала з кишені червону помаду й, не дивлячись у дзеркало, провела нею по губах так, ніби дивилася просто в нього. Ідеально, без похибки. Вона обожнювала червоний колір і, якби могла, вдягла б навіть форму цього відтінку – та військовим не дозволяли носити червону тканину.

— Не роби такого обличчя. Я не збираюся помирати. Це угода. Може, все обійдеться добре. Тим паче, не лише відчай штовхає людей укладати з ними угоди.

— Я не погоджуюся міняти одну на сто. Ця – цінна…

— Орвене, ти ж капітан і сам маєш розуміти: сто життів за одне – ніхто так не чинить. Не на нашій посаді, — вона всміхнулася. — Плюс Дейран буде в мене в боржниках. А це вже цікаво, — вона цокнула язиком і вийшла з намету, що слугував їй тимчасовим прихистком у місці, де Богів не існувало.

— Прокляття! Дейране, я тебе ненавиджу! Ти мав її зупинити! Не дозволити!

*** наш час ***

Як тільки вони вийшли із кабінету Кальда, Вівіен зупинилася. Коридор був порожнім, здавалося на першому поверсі старого крила нікого окрім Орвена не було.

Вона вперлася спиною в холодну стіну, схрестила руки на грудях, такий собі спосіб втримати себе зібраною.

— Ти справді мені ускладнюєш перебування тут, — сказала рівно, майже сухо.

Він ішов далі. Не озирнувся. І це тільки підлило злості.

— І тепер я думаю, що тікати від мисливців було не так уже й складно, — її голос трохи зламався, але вона не зупинилася. — Одна справа – просто навчатися. Інша – коли кожен мій крок  фіксується всюди і… 

Вівіен замовкла. Бо Дейран зупинився.

Різко. Так, що повітря навколо ніби сіпнулося. А наступної миті він уже стояв поруч – занадто близько, порушуючи межу, яку вона навіть не встигла усвідомити.

Вкотре – цей погляд згори вниз. Вкотре – його присутність тиснула сильніше за будь-які слова. Її подих збився. І тоді він повільно опустився до її рівня. Не поспіхом. Свідомо. Так, щоб вона бачила кожен рух, кожен м’яз, кожну тінь у його очах.

Він був так близько, що вона відчула тепло його дихання. І легкий, майже невловимий холод крижаної магії – стриманої, зібраної до краю.

Вона не відштовхнула. Не відвела погляду. Просто дивилася – напружено, насторожено, ніби чекала… поцілунку. Вівіен закрила очі, відчуваючи його подих на своїх губах.

— Вже хочеш, — тихо сказав він, майже шепотом, — а я навіть не докладав зусиль.

Вона різко розплющила очі, серце стрімко закалатало. Приниження змішане із злістю, та коли його пальці ковзнули вздовж стіни поруч з її плечем, не торкаючись, але залишаючи відчуття присутності її пересмикнуло. Усвідомлення, що їй справді хотілося з ним поцілунку кольнуло дуже глибоко. 

Її серце глухо вдарилося об ребра. Ще секунда – і межа зникла б остаточно. Але він зупинився. Так близько, що це було майже болісно.

— Орвен тебе більше не чіпатиме, і не турбуватиме через дрібниці. А зараз сходи до цілительки, і хай вона тебе ще раз огляне. Якщо дасть рецепт, принесеш мені його. І нічого без мого відома не приймати.  — Його погляд затримався на її губах лише на мить. Достатньо, щоб це стало очевидним, а потім виструнчився, провів великим пальцем по нижній губі й м'яко всміхнувся.  — Будеш хорошою дівчинкою, —  він відступив. Лише на крок. Рівно настільки, щоб напруга не зникла – а стала нестерпною. — Може таки запрошу на побачення, — а потім як нівчому не бувало розвернувся й пішов вперед.