— 20.

Шкірою пройшовся не лише морозними мурахи, а й ледь не буквально хребет Вівіен вкрився тонкою кіркою криги. Перехід морозним порталом обійшовся без нудоти як зазвичай буває у неї, але й такого холоду вона ще не відчувала. Та не встигла Вівіен відійти від мінуса, як тільки Дейран ступив з порталу в її ніс вдарило гаряче, розпечене повітря.

— Ковтай пігулку, — сухе і наказове.

Два слова і повний серйозності погляд. Він все ще трима Вівіен на руках і їй все ще боліли ребра.

— Не зрозуміла?

— Ковтай пігулку! — наполіг капітан.

Вівіен тільки встигла піднести руку до рота. Не встигла ні вдихнути як слід, ні роздивитися, куди саме її приволокли, як капітан різко опустив руки.

І її світ стрімко зірвався вниз.

Провал був не просто падінням, це було вирване підґрунтя, чи точніше опущені руки. Повітря вдарило в груди, свист розрізав вуха, а тіло втратило будь-яке відчуття орієнтації. Вівіен судомно ковтнула і пігулка застрягла десь між страхом і панікою. Вона вдавилася, закашлялася… але вже було пізно.

Картинка перед очима розмазалася. В наступну мить – вона з усієї сили свого польоту булькнула в гарячу воду, з головою, глибоко, так, що удар пройшовся вздовж хребта. Гаряча рідина обпекла шкіру, залізла в ніс, у рот, у легені.

Вівіен захлинулася.

Вода була не просто теплою, вона відчувалася кожною клітинкою тіла – важка, щільна, мов рідке каміння. Вона рвалася вгору, відштовхувалася руками, била ногами, але тіло слухалося погано. Ребра спалахнули болем, різким, ріжучим, і кожен рух віддавався пеклом у боці.

Вона ковтнула ще раз.

Гаряча, мінеральна, гірка вода залила горло. Легені зрадливо стиснулися, вимагаючи повітря. Паніка накрила хвилею – чистою, тваринною. Вівіен рвалася до поверхні, бачила її – розмите світле коло десь над головою, але вода тримала.

Не як рідина. Як руки.

Вона відчула це чітко: щось обвило щиколотки, ковзнули вздовж литок, стиснуло талію. Хтось її стримував, не даючи вирватися. Коли вона рвонулася сильніше, вода лише ущільнилася, притисла донизу, змусивши ще раз судомно ковтнути.

В очах потемніло. Світ почав звужуватися до болю в грудях і палаючих легенів. І саме в цю мить, коли тіло вже зрадницьки почало слабшати, чоловіча рука схопила її за комір, силою витягуючи з води.

— Жива?

Вівіен стояла на ногах, але твердості в них не було. По пояс все ще у воді. Одяг гидко прилипав до тіла, вона потерла очі, жадібно хапаючи повітря.

— Ти мене вбити хотів?

— Ти ще не настільки мені дошкулила, щоб я хотів обірвати твоє життя, — діставши з кишені хустку, Дейран галантно протягнув її сердитій Вівіен. — Таким чином мінімально болю, і швидке зцілення. Хіба не диво?

Капітан стояв також у воді, перед нею. Розслаблений, впевнений, як той, у кого все під контролем. Вівіен якусь мить дивилася на протягнуту хустку, й повільно закипала із середини. Термальні води тихо булькотіли, навколо скрізь високих скель і тільки з правого боку вузький прохід, що вів до самого джерела. Пара підіймалася високо, роблячи все чарівно туманним. Тільки ось цю чарівність Вівіен сприймала зовсім не як щось хороше.

— Ти хворий? — вона вдарила його по руці, відкидаючи запропоновану хустку. — Попередити можна було?

— Цілитель завжди ставить це у діагноз, — спокійно зауважив він. — Якби попередив, не побачив би таких… насичених емоцій на твоєму обличчі.

— Ребра цілі, — вона обережно покрутила тулубом, прислухаючись до відчуттів. Біль зник, залишивши по собі лише глуху втому. — Подяки не чекай.

— Поцілунок?

Дейран нахилився так стрімко, що Вівіен від несподіванки інстинктивно відступила. Нога зіслизнула по вологому камінню, тіло повело вбік. Вона розмахнулася руками, намагаючись вхопитися бодай за щось – бажано за нього, аби не втратити рівновагу.

Олдріш зреагував миттєво. Уже в наступну мить його правиця зімкнулася на її зап’ясті – міцно, впевнено, без жодної різкості. Він утримав її буквально на межі падіння, так близько, що Вівіен відчула тепло його долоні й різкий контраст між гарячою водою та холодною зосередженістю не лише в його погляді.

— То як? — тихо перепитав він.

— Не дочекаєшся!

Він відпустив. Без попередження.

Вівіен знову плюхнулася у воду, з головою, з бризками й обуреним хлюпотом. Гаряча мінеральна хвиля зрадницьки залила рот, і вона закашлялася, виринаючи, відкидаючи мокре волосся з обличчя.

— Ти… — вона захлинулася повітрям і злісно блиснула очима. — Ти це навмисне!

Дейран вже стояв на краю купелі, дивився згори вниз із тим самим спокійним виразом, ніби нічого надзвичайного не сталося. Лише кутик губ ледь-ледь сіпнувся.

— Тепер уже точно ясно, — мовив він рівно. — Вода тебе ще тримає.

— Я помітила! — фиркнула Вівіен, знову відчуваючи, як теплі течії підхоплюють її, не даючи зануритися. — Наступного разу просто скажи, що хочеш мене втопити.

— Не драматизуй, — відрізав він. — Якби хотів – ти б уже мовчала.