— 16.

— Полірування кристалів? Серйозно?

Вівіен дивилася на капітана, який пообіцяв їй особисту присутність на покаранні. Він дотримав обіцянки. Тільки Вівіен не знала, чи до добра це – двадцять п'ять годин в тісному приміщенні тет-а-тет. Вона переступила поріг і увійшла до вежі, і щире, совісне зітхання у неї вирвалося. Гора кристалів виглядала значно меншою по ту сторону дверей.

Часова вежа в її уявлені поєднувалася із часом, і відповідне мало бути покарання, а не гора запилених кристалів на яких навіть ліній рун не було видно.

— Це краще, ніж попасти в часову петлю, й проживати одну годину за три. А я нагадую відпрацювання в тебе тривалістю в п'ять годин наступні п'ять днів, — ентузіазму це Вівіен не додало.

Дейран не став довго возитися із поясненнями, рукою вказав на комірчину з надписом – “склад морального очищення”, і це було досить красномовний надпис. Вівіен кинула погляд у той бік і скривилася.

Комірчина виглядала саме так, як і мала виглядати кімната, що мала подібну назву: вузька, з кам’яними стінами, які вбирали в себе світло. Під стелею тьмяно світився кристал-ліхтар – не для затишку, а щоб ніхто не перечепився й не помер героєм. У повітрі висіла суха пилюка часу – специфічний запах каменю, старої магії й чужих помилок які тут мали виправити.

Кристали були складені в дерев’яних ящиках, без будь-якого порядку: великі, дрібні, тріснуті, мутні. Деякі тьмяніли, наче образилися на весь світ, інші ледь-ледь мерехтіли, ніби чекали, коли про них згадають і всі в пилові, який прилип на віки вічні.

— Вражає, — сухо прокоментувала Вівіен. — Особливо концепція морального очищення через ганчірку.

Дейран зняв рукавиці, акуратно поклав їх на полицю й сперся плечем об одвірок, перекривши єдиний вихід.

Випадково. Звісно ж.

— Не недооцінюй методи академії, — рівно мовив він. — Тут багато хто приходив із завищеною думкою про себе. Полірування добре її знижує.

— А ти теж тут колись… очищувався в такий спосіб? Чи ця колекція кристалів твоя? — вона взяла перший кристал, витерла по ньому ганчіркою і тут же чхнула.

— Ні. Мене карали інакше. І так, колекція з мого сховища.

— Звісно. Ти ж капітан. Тебе, напевно, одразу кидали в безодню.

— Майже вгадала, — кутик його губ ледь здригнувся. — Тільки без безодні. І без вибору. Ця академія – майже безодня.

Вівіен насторожено глянула на нього, але він уже дивився кудись повз неї, ніби згадував своє покарання..

— І що, це все? — вона підняла кристал до світла. — П’ять годин терти каміння?

— Для тебе – так.

— А для тебе?

— Для мене – слідкувати, щоб ти не застосувала магію, — спокійно відповів Дейран. — І щоб Кальд не знайшов приводу причепитися.

Вівіен фиркнула.

— Я починаю думати, що моя невдача була далеко не в купальні.

— Ні, — він перевів на неї погляд, холодний і уважний. — Твоя невдача була у тому, що ти увійшла не в ту кімнату, сіла не на ті коліна.

Вона мовчки взялася за наступний кристал. Пальці ковзали по холодній поверхні, і з-під шару пилу проступали ледь помітні руни – старі, стерті, але все ще видимі.

— То виходить, зустріти тебе в ту ніч, було моєю невдачею?

— Так, — без тіні сорому вимовив він, взявши ближчий стілець, підтягнув до себе, а після сів на нього, спираючись руками на спинку. — А що ти робила в Рубіновому будинку? — мов невбачай запитав капітан.

— Тобто ти п'ять годин сидітимеш на стільці, а я тертиму кристали, ще й розмовами тебе розважати?

— А чого б і ні?! Витратимо час з користю. Ближче познайомимося.

Він уважно стежив за її реакцією, намагаючись знайти бодай щось, що могло зацікавити короля.

— А що ще роблять в Рубіновому будинку? Я не маю зарплатні від корони. Мені потрібні кошти. Рубіновий будинок платить відразу, і щедро. Хоча моя витівка коштувала мені нуликів для хазяйки.

— Хіба неясно, що в такому місці не зустріти “ввічливого кавалера”?

— А я й не шукала ввічливого, та будь-якого кавалера. Я хотіла грошей.

Вівіен витерла кристал повільніше, ніж раніше. Не тому, що втомилася – просто слова осіли важким осадом.

Світло кристала-ліхтаря ковзало по кам’яних стінах, вирізаючи тіні так, ніби вежа слухала їхню розмову. Десь у глибині конструкції тихо стогнала кладка – старі механізми Часової вежі реагували на рухи, не змінюючи ходу, але нагадуючи про себе.

— Рубіновий будинок, — повторив Дейран задумливо, ніби смакуючи назву. — Місце, де не ставлять запитань і не запам’ятовують імен, так?

— Ідеально, — сухо кинула вона. — Там нікому немає до тебе діла.

Вона поставила відполірований кристал до ящика й узяла інший. Цей був більший, з тріщиною вздовж ребра – магія в ньому жевріла нерівно, наче дратувалася від дотику.

— Рубіновий будинок стоїть на межі Старого кварталу, — продовжила Вівіен, не дивлячись на капітана. — Там, де світло ліхтарів вже не для безпеки, а щоб було видно, кого оминати. Камінь червоний від домішок, дах – з іржавої міді, а вікна завжди теплі. Не тому, що затишно. А тому, що платять за тепло. — Дейран не перебивав. Лише злегка змінив позу, переносячи вагу вперед, ніби слухав доповідь. — Я не шукала пригод, — додала вона. — Я шукала рішення. Гроші там не пахнуть мораллю. Вони пахнуть вином, потом і чужими лестощами. Але вони реальні.