— 13.

Минуле Вівіен

— Це що ще таке? — жінка охнула, а потім присіла на найближчу табуретку, притуляючи долоні до щік, не відриваючи погляду від тринадцятирічної дитини.

— Я відрізала волосся, — чітко і рівно вона промовила.

— Я це бачу, — жінка сутужно видихнула. Витирла долонею спітніле чоло від хвилювання, а потім підвелася й підійшла до доньки. Анабель присіла, так, щоб бути на одному рівні очей з дочкою. — Вівіен запитую один раз. Обрізала волосся – не навіщо… а через кого?

Анабель мала розкішне довге чорне волосся. Здебільшого вона заплітала його в товсту косу, що спадала до поясниці, а коли бракувало часу – просто перетягувала на самому кінчику стрічкою, залишаючи пасма вільно спадати. Це була дивна, зачіска: ніби волосся розпущене, але водночас зібране. Вівіен успадкувала як довжину, так і густоту матері, хіба що кучері дісталися від батька.

— Останні кілька днів дівчата в класі шепталися про моє волосся, — без сорому чи жалю вимовила Вівіен. — Сьогодні мені в зачіску хтось кинув клей-ману. Сама розумієш, це не те, що можна магією зняти. Тому прийняла рішення його обрізати. Мама не дивись на мене так, ніби я прийшла додому без жодного зуба у роті. Це лише волосся, відросте.

— Але ж…

— Я не дам нікому в класі побачити ні моїх сліз, ні шкодування за волоссям. Якщо думають, що я стану потворою без довгого волосся, їх мислення обмежене.

— Ти сказала вчителю про це? — Анабель дивилася на доньку, і готова була розплакатися так, ніби це їй самій довелося зістригати свою шевелюру.

— Ні.

— Чому? — досить спокійно запитала матір.

— Бо я не стукач! — Вівіен склала роздратовано руки на грудях, ніби слова матері її ображали.

— Справа не в цьому, — спокійно пояснила Анабель. — Якщо промовчиш, вони залишаються непокараними, і далі продовжуватимуть знущатися з тебе. І наступного разу буде не клей-мана. Я пишаюсь, що в прикрих ситуаціях ти знаходиш в собі сили, тримати високо голову. Але краще тримати високо голову, і покарати тих, хто тебе скривдив.

— Я подумаю над твоїми словами. Дякую, мамо.

— А зачіска тобі пасує, — чесно сказала Анабель, дивлячись як в'юнкі пасма доньки й справді чарівно підкреслюють її зелені очі.

***

Вівіен йшла за Дейраном, кефір неприємно увібрався в тканину форми, яка тепер успішно прилипала до тіла. Про волосся вона й думати не хотіла. Суцільна кефірна краса. І почуття ображеності не було, Вівіен відповіла кривдниці, і зробила це красиво. Надто видимий був в очах білявки страх. Може наступні подумають двічі, перед тим як глузувати з неї.

Але почуття відновленої справедливості з кожним кроком до кабінету капітана Олдріша трухнуло, як вогонь в каміні, куди забули підкинути сухого хмизу. На щастя Вівіен, йшли вони у вже знайомий кабінет, який був не так вже й далеко від їдальні.

Капітан Олдріш був нахмурений, по його ході, диханню, навіть поставі – все говорило про те, що він не в гуморі. І одне зайве слово, і він вибухне. Звісно Вівіен не збиралася мовчати, але зараз обрала тишу.

Аркель почекала коли двері кабінету зачиняться у неї за спиною. Навіть почекала, як Дейран підійшов до стола, розстібне кілька верхніх гудзиків на піджаку, а потім упершись обома руками, гучно видихне. Ритуал який нічого не вирішував, але цю мить вона вирішила не порушувати.

Схрестив руки на грудях, вона дорахувала до трьох, а після пішла в “атаку”. Діловим кроком наблизилася до капітана, який все ще продовжував стояти до неї спиною.

— Знаєш, я погоджувалася для тебе шпигувати в обмін на безпеку від мисливців. Але я не погоджувалася на знущання іншого капіт…

Вівіен змовкла. Капітан надто різко розвернувся, і надто різко подолав відстань. Вона розгубилася від такого напору, і втратила взагалі будь-яке почуття реальності, коли він її просто обійняв, притискаючи до себе так, як мати жаліє немовля.

— Вибач, — коротке, сухе.

Серце Вівіен затріпотіло, а тіло паралізувало як від укусу змії. Ні пручатися, ні сваритися, нічого не хотілося, а капітан продовжував обіймати. Вона буквально торкалася його шиї носом, і сказати що капітан користувався “смачними” парфумами, це нічого не сказати.

— Ще хвилину, — рівне, без прохання чи наказу, просто факт.

Вона стояла, ледь не забуваючи дихати. Її мозок відчайдушно хапався за пояснення його вчинку, але нічого логічного на думку не спадало. І хвилина, за яку сказав капітан, тривала майже вічність. І коли ця вічність закінчилася, він відійшов зі сталевим спокоєм, навіть оком не моргнув за свою форму, яка забруднилася також.

— І як мені це трактувати? — Вівіен не хотіла відводити погляд, та очі самі чіплялися за все підряд, тільки б не дивитися на капітана.

— Ніяк, — рівно і найголовніше – спокійно сказав Олдріш, так мов робив це з усіма новобранцями й це не було чимось незвичайним. — Капітан Кальд більше не перетне межу, й не буде до тебе мати упередженого відношення. Стосовно відпрацювання в Часовій вежі, я докладу зусиль, щоб все владнати й ти, була під моїм наглядом.

— Стосовно їдальні, — очі тепер її чіплялися за край розстебнутої сорочки, що виглядала з під коміра піджака на шиї. — Як це владнати?