— 4.

Самовдоволене “миле обличчя” капітана знову спливло перед очима. Вівіен стиснула зуби. Її ще ніколи не обдурювали так чисто. Так елегантно. І так нахабно.

На додачу – клеймо. Мітка на долоні, захована під рукавичкою, пульсувала, ніби жила власним, а місцями здавалося окремим життям.

Вона спускалася сходами, пихкаючи, ледве стримуючи злість. Ще трохи і пара пішла б не з вух, а з усієї академії. Вона прийшла сюди, щоб сховатися від набридливого мисливця. А натомість отримала нову проблему – ту, що говорить м’яко, думає швидко й дедуктивне мислення в нього точно яскравіше її.

— Він усе прорахував, — буркнула Вівіен і зупинилася. Погляд ковзнув до рукавички. Щільна, зручна, непримітна. Ідеальна. — Навіть рукавицю підготував.

Вона поворухнула пальцями. Магія відповіла слабким імпульсом.

— Питання лише одне: він зчитав мене тієї ночі… чи щойно? — губи скривилися. — Хоча кого я обманюю. Це не мій рівень. І звання капітана йому дісталося точно не за сірі очі.

Останні сходи. Поворот. Хол зустрів її так, ніби нічого не сталося. Кам’яні стіни. Гул голосів. Напружене очікування. От тільки Вівіен тепер була трішечки іншою. З міткою капітана на собі.

Вона стала в чергу. Плечі розправлені. Спина рівна. Лише мітка під тканиною зрадницьки пульсувала, нагадуючи: це не сон. І не перебільшення. Її “ляпас” був цілком реальним. І цілком реальні можуть бути наслідки… потім.

— Наступний, — рівно пролунало спереду.

Вівіен навіть не смикнулася. Не її черга. Ренш Леуциш стояв так само спокійно, зі сувоєм у руках, ніби двадцять хвилин тому не перекреслив її плани на найближчі дев’яносто днів. Його погляд ковзнув уздовж шеренги й зупинився на темноволосому хлопцеві двома місцями попереду.

— Іліас Денел. Вийдіть із черги. Прямуйте за мною.

Уся його балакучість зникла миттєво. Іліас лише озирнувся на Вівіен швидко, з якоюсь дивною усмішкою, а потім рушив уперед. У натовпі піднявся шепіт.

— Бачила? — зашипіла блондинка, нахилившись так близько, що Вівіен відчула дорогий парфум. — Тебе ж першою забрали. Що там було? Допит? Перевірка крові? Кажуть, якщо магія нестабільна, можуть одразу…

— Нічого особливого, — сухо відрізала Вівіен. — Формальності.

— Ага, — не повірила та, примружившись. — Ти вийшла бліда. І з новою рукавичкою. Це теж “формальність”?

Вівіен повернула голову. Усміхнулася. Криво. Події знову перед очима замелькали.

— Тут багато що називають формальністю, — тихо сказала вона. — Особливо те, що краще не обговорювати в черзі.

Блондинка замовкла. Але дивитися стала уважніше. Десь у глибині холу зачинилися двері.

— Ранґі Хауно, — блондинка це сказала так чітко, що Вівіен ледь не вдавилася власною слиною. — Ми поладимо з тобою, якщо не будеш дерти підборіддя так високо.

Вівіен ледь не вдавилася повітрям.

— Перепрошую? — вона розвернулася до блондинки, яка ще хвилину тому здавалася просто гарною й трохи пихатою.

— Ти привернула забагато уваги, — сказала Ранґі спокійно. — Ставки прості: або ти пройшла, або порушила закон і вилетіла. Ти досі тут – значить пройшла. Питання лише одне. Як?

Вівіен усміхнулася. Вона чекала цього питання.

— У потрібний момент вдало сіла на коліна капітану.

Смішок вирвався сам. Ранґі хмикнула й підхопила.

— І як? Глибоко сіла?

— Глибоко. І твердо.

Жарт, який був майже правдою, поставив крапку. Питань більше не було. Шум у шерензі чудово прикривав їхню розмову.

— Ранґі Хауно, — голос Ренша пролунав зовсім поруч. — Пройдіть за мною.

Вони навіть не помітили, коли він повернувся. У цей самий момент у шеренгу знову вклинився Іліас, усміхнений, задоволений.

— Схоже, правила змінили, — прошепотів він. — Магічний відбиток. Рівень магії. Хто підходить – проходить майже автоматом зовнішній відбір.

Він підморгнув Ранґі.

— Тримайся, лапусю. Розмова коротка.

— Я тобі не лапуся, — огризнулася вона і, задерши підборіддя, пішла вперед.

Вівіен дивилася їй услід. А потім на свою руку.

І вперше подумала, що можливо в академії не так вже й погано буде, якщо вона матиме таку яскраву “знайому”.

Наступну годину Вівіен запам’ятала уривками. Голоси. Кроки. Озвучені імена, губилися в шумі. Хтось радів уголос, хтось мовчки стискав зуби. Академія переварювала новобранців, не надто переймаючись їхніми нервами.

Коли Ренш знову з’явився в полі зору, шум згас сам собою, і шеренга новобранців значно зменшилася – втричі якщо не більше.

— Ті, хто залишився в холі, — рівно промовив він, — пройшли зовнішній відбір.

Це мало б прозвучало як привітання, та чомусь інтонація провідника нагадувала зараз – ката, якому надали слово.

— Розподіл по кімнатах – на стенді праворуч. Тимчасовий. — Його погляд ковзнув по залі. — Академія не терпить випадковостей. Сумісність врахована.