— 2.

Вівіен зробила крок уперед. Потім ще один. І провалитися їй на місці, якби вона сказала, що їй не лячно. Одна справа, тікати в лісі від істот, чи в Рубіновому будинку від випивших гостей, чи від набридливих мисливців, і зовсім інше в академії. Вона ще не встигла щось накоїти, щоб тікати, але відчуття були саме такі.

Натовп розійшовся неохоче, але надто швидко, ніби всі відчули, що краще не стояти між нею й чоловіком, що назвався їхнім провідником. Погляди ковзали слідом: співчуття, цікавість, полегшення, що викликали не їх. О та формальність, точно була винятком, і щось підказувало Вівіен, що справа була у магічному скануванні. Папери можна було підробити, за хорошу торбину золотих монет, сам бий король не побачив заміни, і інша справа магічний відбиток твоєї магії. От його ніяк не підробиш.

Ренш Леуциш не озирнувся, розвернувся і просто рушив уперед, і Вівіен нічого не лишалося, як йти за ним. В ньому відчувалася вся ота військова бундючність – від аури, до його постави та ходьби. Війскові чаклуни – в королівстві це була прямо окрема категорія чаклунів, яких в більшості хотілося кудись запхнути, щоб не бачити. Зверхні, із непохитним поглядом і принципові, і їй здавалося, що всіх військових закладають налаштування, які не зникають протягом життя.

Кілька метрів і Аркель знову накрило паршиве відчуття. Вона ж тільки сюди прийшла, що пішло не так? А це як-не-як а перший вступ до військової академії.

Коридор виявився вузьким, з приглушеним світлом і кам’яними стінами, що вбирали звук кроків. Тут не було вікон. І не було прикрас. Академія “Равен” показувала своє нутро – не парадне, не для гостей, а те суворе, про яке ходили моторошні чутки. Далі були сходи другого поверху, і інтер'єр там був все такий же.

— Ви давно так робите? — порушила тишу Вівіен не витримуючи гнітючої мовчанки. — Викликаєте людей посеред відбору, називаючи це “формальністю”. Буду дурепою, якщо справді повірю в “це”, — тухіше вона додала.

— Коли потрібно, — відповів Ренш, не обертаючись. — Формальності – це те, що тримає порядок, — відповів він їй ти самим викладацько-нудним голосом. — Капітан вас викликав. Можливо пощастить пройти співбесіду раніше за решту.

— Або вилетіти швидше за решту, — буркнула вона у відповідь.

Кутик його губ ледь помітно сіпнувся. Можливо. Вона не бачила його обличчя, навіть не встигла розгледіти за плащем і дивакувато скрученою чорною хусткою на голові, яка кинулася їй в очі лише зараз. Ренш зупинився біля дверей без таблички. Простих. Надто простих як для капітана. І тут вже по її шкірі забігали мурашки.

“Ні, це було б нахабство пускати мисливців до військової академії. Можливо такий розвиток подій, але це так буде не чесно. На очах решти курсантів… ах, була не була! Піду! Хай тільки там опиниться той Балетіс, рознесу все і всіх! Ну гаразд з останнім перегнула палку, але стояти покірно точно не буду!”

— Зачекай тут, — сказав Ренш і приклав долоню до стіни, обриваючи думки Аркель.

Камінь під пальцями чоловіка потемнів, ніби всередині щось прокинулося, хруснуло чи то клацнуло, а потім ледь чутний гул – і двері розчинилися самі.

— Та це жарт, — тихо видихнула Вівіен, впізнаючи ауру за порогом.

Та сама кімната. Не буквально – інші стіни, інше світло, але відчуття аури було те саме. Замкнений простір. Стіл. Замість ліжка навпроти крісло зі столом. І він. Капітан з сірими очима стояв біля скляної перегородки за якою було хол в якому стояли претенденти на новобранців.

“Він за всім виходить спостерігав весь цей час!”

Його форма, точно була капітанська. Заклавши руки за спину, він стояв нерухомо, оцінював, зважував.

Ренш зупинився на порозі не ступив далі, тільки рукою вказав Вівіан, щоб та увійшла.

— Вона тут, капітане.

— Дякую, — відповів той, стоячи в пів оберта. — Можете йти завершувати зовнішній відбір.

— Слухаюсь.

Ренш затримався на мить, ніби хотів щось ще додати, але зрештою кивнув і зник за дверима. Тиша впала важкою ковдрою. Той ковдрою з дитинства Вівіан, де бабуся вішала на стіну, щоб було в будинку тепліше. І вона могла заприсягтися, що точно знала вагу тієї ковдри.

— Заходь, Вівіен Аркель, — нарешті сказав капітан з тою інтонацією від якої волосся стає дибки, він провів поглядом по сувою що лежав розгорнутим на столі, а потім – по її обличчю. — Вік двадцять п'ять. Провінція Далієн. Жодного магічної освіти крім школи. Досвід роботи – цілителька… на побігеньках, — останнє він виділив особливо іронічною інтонацією, — і... офіціантка на одну зміну.

Від сказаного у Вівіен похололи кінчики пальців, вона стиснула щелепи приборкуючи обурення яке різко розгорілося в грудях.

— Не бачу нічого ганебного в праці, за яку тобі платять, — промовила вона, намагаючись триматися рівно.

— Жінкам які торгують тілом, також щедро платять, — констатація факту, який загнав Вівіен в глухий кут. — І це законно в королівстві.

— Я не торгувала тілом, — вона відразу почала заперечувати. — Я здатна швидко навчитися. Це єдине, що важливо.

— Не єдине, — він зітхнув. — Всі, хто сюди прийшов, здатні навчатися. І в них цілий список із заслугами. Різноманітні факультети, додаткові спеціальності, поліпшення магічної класифікації. — Вівіан відчула, як шкіра на потилиці вкрилася мурашками від його слів. В неї нічого цього не було, вона не мала часу на навчання. І його слова були гірше, ніж п'яний Фран з його долонею. — Знаєте, що мені подобається в провінційних? — нарешті промовив він після невеликої паузи, голос знизився до тихого, але не менш владного рівня. — Вони завжди думають, що від проблеми можна втекти. Переїхати в столицю. Сховатися в академії. — Він підійшов до стола, склавши її сувій і Вівіан відчула ледь вловимий аромат зими та металу, що віяв від нього. — Але проблеми, Вівіан Аркель, мають дивну звичку знати твою точну адресу.