— 1.

Вівіен переступила поріг брами академії — і напруга, що стискала груди всю ніч, нарешті відпустила. Повітря тут було інше: спокійніше, насичене магією і дисципліною, де навіть думки ставали рівнішими. Вона й уявити не могла, що одна-єдина ніч у Рубіновому будинку так перекрутить їй життя.

Ні грошей навпаки, ще один борг у кишені. Ні полегшення лише нові проблеми, які тягнулися слідом, мов тінь. Хазяйка, можливо, й заплющила б очі на «маленьку дилему», аби гість був звичайним. Та доля вирішила інакше: впливовий мисливець, до того ж близький приятель капітана королівської варти.

— Ля, чортяка, яке ж злопам’ятне… — пробурмотіла Вівіен, поправляючи лямку сумки. — Ну вдарила тацею. Але ж було за що.

Кроки по кам’яній доріжці відлунювали занадто гучно для її настрою.

— Цікаво, як так вийшло, що хазяйці він не згадав, як лапав мене, — продовжила вона тихіше. — Але кого це вже турбує.

Вівіен скривилася.

— Тепер я майже знаменитість. Залишається лише сподіватися, що в академії не читають стенди з тими, кого розшукують.

Вона ковзнула поглядом по високих стінах і рушила далі, змушуючи себе не озиратися. Академія була її шансом. І вона не збиралася дозволити одній ночі зруйнувати його остаточно. І не важливо, що цей “шанс” був вимушеним. Але вона вже тут.

Фран Балетіс – саме так звали її кривдника. І саме він оголосив на неї справжнє полювання. Місяця вистачило з головою, щоб остаточно зрозуміти: Фран не відступить. Він учепився вперто, з холодною злістю, ніби вирішив довести справу до кінця за будь-яку ціну.

— Але нема причин скаржитися, — буркнула Вівіен, більше переконуючи себе, ніж світ довкола. — Усього три місяці. Цього достатньо, щоб залягти на дно й не світитися.

Вона зробила глибший вдих.

— Військовий вишкіл… протриматися треба не так уже й довго.

На її губах з’явилася широка, майже зухвала усмішка. Вівіен поправила на плечі невеличку торбинку. Усередині лежали скарби всього її життя: срібна шпилька, яка, за словами матері, колись належала їй самій, і дерев’яна фігурка білого вовка — єдине, що залишив після себе батько.

Решта речей були простішими: гребінь і скринька з сережками. Не потрібні для виживання, але важливі. Бо нагадували, що вона – не лише втікачка з боргами й переслідувачем за спиною, а жива людина з власними дрібними слабкостями. І тп біжутерія - дешеві сережки їй просто подобалися.

Хол академії виявився значно просторішим, ніж Вівіен уявляла. Висока стеля губилася в напівтіні, вздовж стін тягнулися кам’яні арки з гербами підрозділів, а під ногами холодно відлунювала гладка підлога. Повітря було наповнене шумом голосів, дзенькотом металу та запахом паперу. Тут не було місця для нерішучості – вона відчувалася зайвою. Та все ж рішучість Вівіен помітно похитнулася, щойно вона побачила чергу на прийом. Людей було більше, ніж вона очікувала, і чекання одразу перестало здаватися формальністю.

— Нас точно всіх приймуть? — запитала вона в нікуди, не розраховуючи на відповідь.

— Ти тільки прокинулася, чи як? — озвалася дівчина поруч яка в буквальному сенсі з всіх сторін виглядала розкішно.

Вівіен повернула голову. Блондинка стояла з такою впевненістю, ніби це місце вже належало їй. Доглянута шкіра теплого відтінку, рівна постава, чіткі лінії плечей і талії, рухи спокійні й зібрані. Одяг сидів ідеально, підкреслюючи фігуру, не виглядаючи зухвало. Довге світле волосся спадало рівними пасмами, гладке й блискуче. Зелені очі дивилися уважно й трохи зверхньо.

Вівіен кілька разів кліпнула, машинально оцінивши себе поруч із нею. Вона була повною її протилежністю. Копна неслухняного вюнкого чорного волосся яке не діставало плечей. Риси обличчя були різкішими, кирпатий ніс, талія – худа, і без тих принад, на які чоловіки пускають слину. Вона виглядала простіше й жорсткіше, як та, хто звикла тікати й боротися за свій куточок під сонцем, ніж вражати.

— Питаю, бо не люблю сюрпризів, — сухо відповіла Вівіен, знову переводячи погляд на чергу. — І прокинулася давно, просто…

— Перший вступ, чи що? — у голосі блондинки прозвучало щире здивування.

— Так. Це погано?

— Та ні, — вона знизала плечима. — Мені здалося, що ми погодки. Скільки тобі?

— Двадцять п’ять. Раніше я про військову кар’єру не думала.

— А-а, он воно що, — сказала вона вже зовсім інакше. Від нещодавньої зверхності не лишилося й сліду.

Натовп у проході заворушився, люди тіснилися, черга повільно, але невблаганно повзла вперед.

— Тоді слухай, трішки розповім що тут і як, — додала дівчина, нахилившись трохи ближче. — Щоб потрапити до сотні щасливчиків, спершу проходиш зовнішній відбір. А вже потім – внутрішній. Дев’яносто днів. Без поблажок.

Вона коротко всміхнулася, ніби це мало щось пояснити саме по собі.

— Тобто ми можемо не потрапити на внутрішній відбір, якщо провалимо зовнішній?

— Саме так. Я тут уже втретє.

— Втретє? — Вівіен здивовано глянула на неї. — Чому? Там настільки складно?

— Та ні, — блондинка пирхнула. — Я завалюю співбесіду. Не можу вимовити й слова перед капітаном. — Вона зітхнула й закотила очі. — Він ну ду-уже вродливий. І дивиться так, ніби бачить тебе наскрізь. От я й замовкаю. Хоча всі відповіді знаю.

— Тоді не говори з ним, — надто просто й надто спокійно сказала Вівіен. — Запиши відповіді на листок і просто зачитуй.

Блондинка завмерла, кілька секунд мовчки дивлячись на неї.

— О… — повільно вимовила вона, а потім усміхнулася. — А це ідея. Якщо це спрацює, — прошепотіла блондинка, — я тобі життя завдячуватиму.

— Я просто не люблю ускладнювати, — знизала плечима Вівіен. — Особливо коли життя й так не мед. Нервів не запасешся ніяких.

— О, тут без нервів нікуди, — озвався голос збоку.

Поруч стояв хлопець із коротко підстриженим темним волоссям і відкритою усмішкою. Він тримав у руках папку з документами й виглядав так, ніби прийшов сюди також далеко не вперше.