Пролог

— Рубіновий будинок?! Ти справді вважаєш це найкращим місцем для заробітку?! Ну звісно! Краще напої вельможам приносити, ніж тілом торгувати, — бубоніла собі під ніс Вівіан, тримаючи в руці тацю й прямуючи до чергового столика натягую на обличчя привітну усмішку.

В столиці було все, і коли не маєш зв'язків, а гроші потрібні – розважальний будинок був ідеальним місцем. Всього за одну ніч, можна було отримати так, як за цілий місяць не отримати в цілителя на побігеньках. Вівіан як і більшість провінційних дівчат гналися за легкими грошима. Звісно не з власного бажання, як і у всіх обставини змушували.

— Ось ваше замовлення, — вона поставила склянки алкоголю на стіл гостям. — Приємного вечора.

— Кралечко, — почав чоловік в якого ледь трималися ґудзик на сорочці. І ні не від зайвої ваги, скоріше власниця помади, яка залишила купу слідів на його тілі, хотіла здерти ту нещасну сорочку. — Якщо складеш компанію, він стане ще приємнішим, — і чоловік зробив те, що правила Рубінового будинку забороняло, ляснув спітнілою долонею по сідницях Вівіан.

І Вівіан вчинила як належало провінційній дівчині із невеликого селища на краю королівства, угріла тацею по голові гостя, так, що вібрація пішла руками. Її вчинок власне також досить грубо порушувало правила закладу.

— Ах ти кляте дівчисько! — різко підскочив розлючений гість. — Ти хоча б знаєш хто я такий?

— Мені байдуже хто ти такий! Спробуй ще раз мене доторкнутися, і відчуєш на своїй голові не лише тацю! — і інстинкт самозбереження буквально зірвав на біг Вівіан, мов зазделегіть знав, що не задоволений гість кинеться за нею вслід.

Гучна музика, грайливе мерехтіння кристалів і щойно випущений туман працювали на руку дівчині, коли вона рвонула на другий поверх. Їй хотілося вірити, що гість не поженеться до зони приватних кімнат, відведених чиновникам і вельможам із високим статусом. Туман стелився низько, огортаючи сходи і коридори, кристали на стінах миготіли, відбиваючи світло й створюючи достатньо хаосу, щоб сховати її рух. Наполегливий і досить на підпитку гість не здавався.

— Сама прийдеш – буду досить ніжним, ні – пожалкуєш про своє існування.

“Знав би ти скільки разів на день я про це жалкую, але точно не через таку мерзоту як ти!”

Дихання прискорювалося, серце калатало, Вівіан мчала по коридору. Туман із першого поверху ще стелився вузькими коридорами, кристали в цій зоні вже не миготіли, вони слабко відкидали хаотичні відблиски, роблячи атмосферу романтичною. Коли перед нею постав глухий кут у вигляді стіни, вона різко зупинилася. Думки крутились у голові, і єдине, що спливало як порятунок це увійти в кімнату.

— Хазяйка точно не заплатить мені за сьогоднішню зміну.

Коли за спиною пролунав гнівний крик чоловіка, який наполегливо додав їй рішучості. Вівіан схопилася за ручку найближчої кімнати й рвонула всередину.

Вона хапала ротом повітря, так ніби задихається. Вона швидко поглядом пройшлася: кімната була невелика, з приглушеним світлом від лампи на столі, жодної\ небезпеки тут точно не було. На ліжку в одних штанях сидів чоловік. Вівіан не роздумуючи, гучно зачинила двері, відчуваючи легке підстрибування від удару, і рвонула незнайомцю прямісінько на коліна, долонею затуливши рот:

— Перепрошую, чи не могли б ви всього на кілька хвилин вдавати, що я та дівчина, на яку ви чекали?

Її серце калатало в грудях, але рука тремтіла спочатку від адреналіну, а потім від усвідомлення, що саме вона зараз зробила. Повільно здоровий глузд її накривав крижаною хвилею, затушуючи її імпульсивний вчинок. Вона дивилася на незнайомця, досить вродливого, і не могла відірвати від нього погляду. Чоловік, притиснутий до її спонтанності, повільно підняв брову, а крихітна тиша наповнила кімнату напругою, яку можна було різати ножем.

— Мерзенна дівка, виходь! Я знаю, що ти тут! Це єдина кімната відчинена!

Різко у двері забарабанив розгніваний гість, і Вівіан видавила із себе зойк. Тим часом вродливий незнайомець прибрав досить тендітно її руку зі свого обличчя, виваженим поглядом оцінюючи Вівіан яка все ще сиділа в нього на колінах. Коли він нахилив зовсім трішки голову в бік, його сірі очі буквально випромінювали ту саму зверхність, яку мають чоловіки, яким все дозволено. Вівіан досить добре знала цей погляд.

— Тобі до неї далеко, — промовив сухо й беземоційно, а потім голос став гучнішим: — Кімната заброньована. Мені вийти і прибрати цей набридливий шум?

— В-вибачте! Помилився!

Гість, роздратовано шаркаючи взуттям, відступив, а серце Вівіан впало не просто в п’яти, а здавалося, загубилося десь у грудях, залишивши після себе тільки тремтіння.

— Так і будете продовжувати сидіти? — низький, владний голос пробив її наскрізь.

— В-вибачте! — Вівіан стрибнула як вжалена, затуляючи очі долонями, щоб не дивитися на його тіло, настільки ідеальне, що навіть дихання зупинилося на мить.

Він лише спостерігав, мовби чекаючи, коли вона заспокоїться. В тиші, що настала після відходу гостя, навіть дзюрчання води з поламаного фонтану на сусідній вулиці здавалось голоснішим.

— Це був один із мисливців, що працюють на капітана королівської варти. Фран Балетіс, — спокійно промовив незнайомець, підводячись із ліжка. Його сірі очі холодно вивчали Вівіан. — Він має фотографічну пам’ять і не пробачає образ. Якщо не хочете проблем, загубіться там, де він вас не дістане.