Розділ 2

Минуло кілька днів після нічного лабіринту.

День був тихим. Аня вирішила потренувати Капітана Дружка.

— Де палка? — усміхнулася вона.

Дружок одразу побіг до своєї улюбленої палки й приніс її.

Та щойно Аня взяла палку до рук, по ній пробігла тонка чорна тріщина.

— Дивно… Раніше її не було.

У ту ж мить надворі стих вітер.

Птахи замовкли.

Навіть цвіркуни перестали співати.

Дружок насторожився.

Він тихо загарчав і не зводив очей із палки.

Раптом вона сама повільно покотилася по землі.

Ніхто її не торкався.

— Це тобі здалося? — прошепотіла Аня.

Але ні.

Палка покотилася ще далі.

Вона зупинилася біля старого дерева.

На корі хтось подряпав дивний знак, схожий на відбиток собачої лапи.

Дружок понюхав дерево.

І почув тихий шепіт:

— Поверніть... те, що було взято...

Пес різко відскочив назад.

З-за дерева повільно виповз густий туман.

У ньому миготіли дві маленькі жовті цятки, схожі на очі.

Аня міцніше стиснула палку.

— Капітане... чекай, охороняй.

Дружок став перед нею.

Жовті очі наближалися.

І тоді з темряви почувся низький голос:

— Ви торкнулися палки, яка належить не людям...

Туман зробив ще один крок уперед.

І Аня вперше зрозуміла, що цього разу ворог може бути набагато небезпечнішим, ніж нічний лабіринт...

Жовті очі не кліпали.

Вони повільно наближалися крізь густий туман.

Капітан Дружок стояв перед Анею.

Він тихо гарчав, але не тікав.

— Молодець… Чекай, охороняй, — прошепотіла Аня.

Пес не зрушив з місця.

Раптом із туману вийшла висока темна постать у старому плащі.

Обличчя майже не було видно, лише довгі сиві пасма волосся вибивалися з-під капюшона.

У руках незнайомець тримав сухий сучок, схожий на палицю.

— Хто ви? — запитала Аня.

Постать мовчала.

Вона повільно простягнула руку до палки, яку тримала дівчинка.

— Поверніть її... — пролунав хрипкий голос.

— Чому?

— Бо це не проста палка. Вона виросла зі Старого дерева. Багато років вона охороняла межу між людським світом і світом тіней. Коли її забрали, межа почала слабшати.

Дружок понюхав повітря.

Щось було не так.

Від незнайомця не пахло ні людиною, ні лісом.

Лише холодом.

Пес зробив крок уперед.

— Фу! — сказала Аня, боячись, щоб він не кинувся.

Дружок одразу зупинився.

Незнайомець уважно подивився на нього.

— Цікавий пес... Він слухає команди навіть тоді, коли боїться.

Раптом земля під ногами здригнулася.

Із тріщини вилізли чорні корені.

Вони повільно поповзли до палки.

— Пізно... — тихо сказав незнайомець. — Вони вже прокинулися.

Дружок голосно загавкав.

Корені завмерли.

На мить у лісі стало тихо.

А потім десь далеко почувся страшний тріск...

Наче велетенське дерево почало падати.

Незнайомець різко обернувся.

— Він прокинувся...

— Хто? — запитала Аня.

Та постать уже зникала в тумані.

Лише її голос ще лунав між деревами:

— Біжіть... поки Господар Старого дерева не знайшов вас...

І в ту ж мить з глибини лісу почувся важкий крок.

Потім ще один.

І ще...

Ніби хтось величезний ішов просто до них...

Важкі кроки ставали все ближчими.

Туп...

Туп...

Туп...

З кожним кроком земля ледь помітно здригалася.

Аня міцніше стиснула палку.

— Капітане... до мене.

Дружок миттєво став поруч.

Туман розступився.

Попереду стояло величезне дерево. Його стовбур був таким широким, що його не змогли б обійняти й десятеро людей.

Раптом дерево повільно відкрило очі.

Вони світилися тьмяно-зеленим світлом.

З-під коріння пролунав глухий голос:

— Хто забрав мою гілку?..

Листя на дереві затремтіло, хоча вітру не було.

— Це... це ти говориш? — тихо запитала Аня.

— Я... Господар Старого дерева...

Дружок не відводив погляду.

Він не гарчав.

Він уважно дивився на велетня.

— Люди давно забули це місце, — продовжив Господар. — Але кожна гілка мого дерева має пам'ять. Коли одну забирають, вона починає шукати дорогу назад.

Аня опустила очі на палку.

Тріщина стала більшою.

З неї пробивалося слабке зелене світло.

— Ми не хотіли нічого красти, — сказала вона.

— Я знаю...

Раптом голос дерева став тривожним.

— Але є той, хто хоче використати мої гілки, щоб випустити з лісу Темного Збирача.

У цю ж мить із-за дерев долинув дивний свист.

Дружок насторожився.

Він почав нюхати повітря.

Потім різко побіг убік.

— Дружок! Чекай!

Пес зупинився біля кущів.

Під ними лежала ще одна палка.

Тільки вона була зовсім чорна.

Коли Аня нахилилася, щоб її підняти, Господар Старого дерева гучно вигукнув:

— Не торкайся!

Але було вже пізно...

Чорна палка повільно відкрила два маленькі червоні ока.

І тихо засміялася.

Аня завмерла.

Чорна палка лежала нерухомо.

Але її маленькі червоні очі не зникли.

Вони дивилися просто на Капітана Дружка.

— Не ворушіться... — тихо промовив Господар Старого дерева.

Раптом палка здригнулася.

Трісь...

По її поверхні пройшли тонкі тріщини.

Здавалося, ніби вона дихає.

Дружок загарчав.

— Фу, Капітане, — сказала Аня, щоб він не кинувся вперед.

Пес послухався, хоча не відводив погляду від дивної знахідки.

І тоді палка... заговорила.

— Я так довго чекала...

Її голос був тихим, але лунав так, ніби долинав одночасно з усіх боків.

— Хто ти? — запитала Аня.

— Я — Вартовий Гілки.