РОЗДІЛ 1: Я вже і так капітан

Справа йшла до сонячного ранку. Лейтенант Барнс повільно йшов по місту, прокручуючи та розмірковуючи над останніми подіями. Він залишився у цьому місті один, підкріплення немає, всі його напарники мертві, ще й до цього всього в нього в тілі засіла пульсуюча енергія. Проходячи поодинокі закинуті будинки він придивлявся з надією помітити якийсь прилад радіозв’язку.

Через декілька хвилин він зупинився на перехресті біля занедбаного торгового центру та скинув бронежилет та шолом на землю, залишивши собі автомат, пістолет та декілька магазинів з патронами, Джонатан направився до кордону міста.

Дійшовши майже до цілі, він відчув дивний звук, який наближався до нього зі спини. Довірившись чуттю, хлопець швидко і різко відійшов в сторону. Тих самих два довгих товстих щупальця пройшли в лічених сантиметрах від нього.

Лейтенант, побачивши ту саму постать, котра вбила його напарників, одразу дістав автомат та прицілився у ворога. За спиною у нього тягнулись щупальця: двоє стояли на землі, тримаючи чоловіка у повітрі, інші два були у повітрі.

— Ти думаєш тобі цей автомат допоможе? – маніакальним голосом мовив ворог.

— Хто ти такий? – крикнув Барнс.

— Ніколас… Ніколас Уоткінс. А ти? – з посмішкою запитав він.

— А тобі це знати не потрібно. – сухо відповів хлопець, вистріливши у противника декілька разів.

Кулі не завдали ніякою шкоди для Ніколаса.

— Думаєш, що ти мене цим пораниш?

— Нащо ти вбив їх? – голосно запитав Барнс.

— Це моє місто! Я тут господар. І ніхто не має права сюди ось так заявлятись, як це зробили ви.

— Ти збожеволів… Де все населення? Ти їх теж вбив?

— А ти як думаєш? – знову з посмішкою запитав Ніколас. – Я дам тобі вибір. Ти або вимітаєшся звідси, або йдеш тою ж дорогою, що і твої друзі.

Раптом очі Джонатана засвітились синьо-білим кольором, автомат впав на землю, та у кожній руці з’явились синьо-білі сфери. Тіло Барнса наповнилось злістю, піднявши різко руку, він кинув одну сферу у ворога. Ніколас зреагував, витягнувши один щуп у бік удару.

Сфера врізалась у щупальце і відкинула чоловіка назад на декілька метрів. Хлопець підійшов швидким ходом до ворога та викинув ще дві сфери у ворога. Одна поцілила у щупальце, а інша не влучила взагалі. За мить, щупальце різко вдарило Барнса швидким та сильним ударом, задівши плечі та голову. Джонатан різко підвівся, але на нього уже прямувала велика брила землі, котра влучила у нього з дуже високою швидкістю. Лейтенант лежачи на землі, відкинув увесь вантаж з себе, залишивши на тілі тільки рашгард. На ногах були бойові штани та чоботи.

— Останній шанс, хлопче.

Джонатан стиснув зуби та на всій швидкості, підскочивши, здійснив кидок сфери лівою рукою рукою знизу вгору, потім правою потім ще раз лівою, наносивши серію ударів. Ніколас блокував удари бравши щупальцями уламки асфальту та розбомблені автомобілі. Коли хлопець вже був на межі сил та починав стомлюватись, щось зіграли за нього.

Він втрачав контроль та у очах починало темніти. Як раптом після здійснення останнього кидка, з грудей Барнса товстою смугою у бік Ніколаса, вилетіла пульсуюча енергія та, поціливши у нього, спричинила сильних вибух, після якого, злодій відлетів аж до двоповерхового будинку. Хлопець знов різко підвівся та, обдивившись свої руки та тіло, пішов у сторону супротивника.

Ніколас швидко оговтався після останньої атаки та направив одне щупальце у Барнса. Хлопець, зреагувавши, ухилився від удару, та поцілив товстою смугою пульсуючої енергії з рук у ворога. Після пострілу інше щупальце, схопило Джонатана за шию та притягнуло до  Ніколаса.

— Відпусти! – крикнув Барнс.

— Ти… Що ти таке? – нервово запитав Ніколас.

— Я людина.

— Та невже?

Ніколас різко вдарив об землю декілька разів щупальцем, котре тримало Джонатана.

Зненацька тіло Барнса почало вібрувати, злодій не міг зрозуміти чому, тому продовжував бити його, що було тільки гірше не для хлопця. Через декілька ударів, вібрування дійшло до повної катастрофи та вся накопичена пульсуюча енергія вибухнула прямо на Ніколаса, спричинивши великий потужний вибух.

Через годину після цього.

Джонатан різко розплющив очі та підвівся на ноги. Розгромлене місто було все у вогні. У вухах засів ультразвук, а в очах усе пливло. Тіло вже не вібрувало, але тряслось від шоку та розгубленості. Навкруги було все вщент розвалене та побите від сильного вибуху. Тепер це точно «місто-привид».

Протягом декількох годин Джонатан шукав свого ворога, але обійшовши усе задимлене місто не знайшов нікого.

Вночі біля берегу

— Прийом… штаб… мене хтось чує? Це лейтенант Барнс, я у Гамарі. Мені потрібна допомога. Прийом!

Барнс сидів та в котрий раз пробував зв’язатись зі штабом, але у який раз все марно. Вже темніло, а небо вкривалось темно-синіми хмарами. Голод давав про себе знати руки сильно тряслись, а холодний наскрізний вітер викликав холод по тілу.

Раптом він почув тихий гул небі, але усвідомлюючи, що хмари вкривали небо, хлопець скинув на дощ. Гул наближався, і в мить прожектори освітили його. Барнс до останнього не вірив, що за ним прибудуть. Джонатан швидко підняв руку до верху, показуючи, що він тут.

З відчинених дверей гвинтокрилу вийшла група бійців, майор та генерал.

— Де ви були, генерале? Чому не явились сюди раніше? – наближаючись до вертольоту, мстиво дивившись в очі генералу, запитував хлопець.

— Усе в порядку, синку. Ти в безпеці. – зі спокійним, але одночасно хитрим поглядом, відповів генерал.

— Нічого не в порядку! Мої друзі мертві. Мій наставник мертвий. Де ви були, чорт вас забирай? – вдаривши генерала по лиці кулаком, сказав Барнс.

Усі бійці різко направили зброю на лейтенанта.

— Стоп! Не стріляти! – наказав воєначальник, встаючи на ноги. – Не потрібно цього. Ми доберемось до штабу і там усе обговорим, лейтенанте. Ти чудово виконав свою роботу.