Пролог

Пролог

Військовий штаб, Лексингтон, штат Кентуккі, США. Березень 2006 року. 22:10.

Кафе на околиці міста тонуло в сутінках і шумі вечірнього дощу. Капітан Сміт сидів біля вікна, повільно помішуючи теплу каву. Навпроти нього сиділа жінка в строгому цивільному пальті – полковник Крейг. Вона поклала на стіл тонку пластикову картку з чипом.

— Генерали дали добро на фінансування проєкту, капітане. Але вони хочуть знати, хто ці люди. Мені потрібні імена.

Капітан дістав свій тактичний планшет, розблокував його і розвернув екраном до неї. На дисплеї з'явилося перше фото: хлопець із зухвалою посмішкою на тлі військової вантажівки.

— Ситуація серйозна, – сухо прохрипіла Крейг, розтираючи втомлені очі. – Хто твої люди? Кого ти зібрав?

Капітан зазирнув їй в очі.

— Маркус Вейн – штурмовик і снайпер. Позивний «Аутло». Навіть не дивись на його особову справу, там половина сторінок у доганах за бійки. Але цей хлопець тримає кулемет так, наче народився з ним. Там, де інші залягають під вогнем, Маркус просто йде вперед і випалює все на своєму шляху. Він наш таран.

Полковник насупилась, перегортаючи сторінку папки, де було прикріплено фото чоловіка із застиглим, важким поглядом.

— Джонатан Барнс – сапер, снайпер і штурмовик. Хороші навички бою, загалом універсальний боєць. Серйозний, харизматичний хлопець. Молодий, але мене ніколи не підводив. Нічого не боїться, кращого за нього немає.

— Який в нього позивний?

— Немає. Він віддає доводить усе на ділі.

— Це все?

— Джон Джонсон – снайпер. Позивний «Вайпер». – продовжив капітан, кивнувши на фото. – Він не розмовляє, не заводить друзів і, здається, взагалі не вміє співчувати, але ліквідує ціль до того, як вона взагалі зрозуміє, що опинилася в його прицілі.

— А хто забезпечить зв'язок? – Крейг підняла брови.

— Рейчел Фокс – розвідник і сапер. Позивний «Трікстер», – капітан ледь помітно посміхнувся, – дівчина з характером гримучої змії. Вона постійно зі мною сперечається, але її мізки варті цілого аналітичного відділу. Рейчел виведе нас із будь-якого цифрового мішка.

Жінка вимкнула планшет, підняла очі на капітана і зчепила пальці в замок.

— Вони складні люди, капітане. Кожен із них – бомба з годинниковим механізмом. Як ти назвеш цю групу самогубців?

Капітан підняв комір куртки, заховав планшет у кишеню, тепло посміхнувся і відповів.

— Вектор-6...

Ангар. 22:10.

Холодний вечір навис над великим широким ангаром. Літаки уже були готові до зльоту, а група оперативників вишукувалась у ряд, немов палітурки книг на полицях. В ангарі тхнуло розігрітим авіаційним гасом і вологою. Величезна туша літака позаду них тихо гуділа, чекаючи на команду до зльоту. Вони вишикувалися в лінію вздовж фюзеляжу – похмурі, зосереджені, але як завжди перед виходом, готові до дурних жартів, щоб трохи збити напругу.

Капітан та лікар Томпсон зробили крок уперед. Тьмяне світло ангара відбилося на екрані його тактичного планшета. Сміт провів пальцем по дисплею, підсвічуючи список особового складу, і підняв очі на стрій.

— Сьогодні у нас дуже важливе завдання, хлопці. – голосно мовив капітан Сміт. – Нам наказали летіти у Норвегію і спіймати якогось убогого чувака, котрий схожий на восьминога. Познайомтесь, це лікар Томпсон, він летить з нами через наказ штабу. Отож, за діло.

— Ми готові, капітане. – сказав один із бійців.

— Пройдемося по списку. Робимо перекличку і завантажуємось. – він знову подивився в екран. – Сержант Вейн.

— На місці, командире, – відгукнувся він.

— Лейтенант Барнс.

— Готовий, сер.

— Джонсон.

— Тут!

— Фокс.

— Присутня, сер, – озвалася дівчина-зв’язківець, хруснувши пальцями.

Гамар, Норвегія. 23:20

— Капітане, чи є ще якісь подробиці? – запитав Барнс.

— Ні, лейтенанте. Більше нічого. – сухо відповів чоловік.

— Мені здається, це засідка. В новинах нічого про це немає, також до цього всього у вас конфлікт з ними, але…

— Слухай! – перебив генерал. – Я знаю, що вони не люблять нашу команду, тому що ми незалежні і не підкорюємся всюди і в усьому їм… але я не думаю, що вони захотіли відправити нас до Норвегії, щоб нас там тихо повбивати всіх. Вони це можуть зробити і в Лексингтоні. Наша задача просто туди прибути і обдивитись територію, якщо щось знайдемо, одразу докладемо, нам надішлють допомогу. Не панікуй.

— Я не панікую, капітане, просто я не вірю їм.

— Я теж, – різко сказав Сміт, – але ми маємо це зробити.

— «Ми не підльоті» – мовив через рацію пілот.

— Всі готові?

— Готові! – мовили бійці.

Пілот літака висадив їх біля берегу річки. У місті стояла глуха тиша. Ні одної машини не стояло на дорогах. Ні одної людини не проходило по вулиці. В будинках не горіло світло. Було чути тільки повільні кроки бійців.

— Капітане, як на мене ще не зовсім ніч, щоб люди спали. – мовила Рейчел.

— По-моєму, тут взагалі ніхто не живе. Це місто-привид?

— Ні, тут просто всі тебе налякались от і сховались. – з посмішкою відповів Вейн.

— Дуже смішно, чувак.

— Так, заспокоїлись там. Розділимось. Барнс – зі мною, ви троє – разом. Не дай Боже, почнете дурницями страждати…

— Все буде добре, капітане. – відповіла Рейчел.

— Я так і зрозумів. – сухо кинув чоловік.

Капітан Сміт, лікар Томпсон і Барнс пішли далі по місту, а Рейчел, Джон і Вейн вирішили зазирнути у великий триповерховий будинок. Раптом усі бійці разом із капітаном розвернулись у сторону літака від гучного гулу. Пілот підняв аероплан у повітря та полетів з міста.

— Це так і потрібно? – крикнув Вейн.

— Напевно так. – ледь розгублено відповів капітан.

— Це точно так і потрібно? – тихо запитав Барнс.

— Не знаю, Джонатане, будь насторожі. – також тихо відповів Сміт.