Спогади

Ще однієї такої ночі він би не витримав. Прийшовши додому, він одразу зрозумів — нікого немає, і важко видихнув, бо це було значно краще, ніж слухати наставляння прийомного батька, які кожного разу різали по нервах сильніше, ніж будь-яка образа. На столі лежав недоїдений бутерброд — холодний, підсохлий, абсолютно звичайний, але голод дав про себе знати, і для Еммі це був найсмачніший бутерброд у його житті. Сівши на диван, він раптом відчув дивну деталь — подушки лежали трохи вище, ніж зазвичай. Ледь помітно, але достатньо, щоб це насторожило. Серце на секунду збилося, і він повільно підвівся, зняв подушки — під ними лежала велика карта Лос-Анджелеса, вся в мітках. Перша — кав’ярня, де працювала Агнес, друга — його робота, третя — школа Саміна, четверта — дім Еммі, а п’ята…

— Стоп… ні, ні, ні, і ще раз ні… я не хочу грати в її ігри, що за чорт…

Еммі стискав зуби так сильно, що аж щелепа зводило.
— М… Моніка…

Єдине місце в Лос-Анджелесі, де Моніка бувала надто часто — Дім Притвор. У дитинстві, коли його батьки ще були живі, вони приходили туди разом із нею: там роздавали гарячі смажені булочки з паштетом, наливали американо, говорили про віру, сиділи групами й годинами обговорювали сенс життя. Якщо коротко — секта. Але була одна проблема: цього місця не існувало. Його не було на жодній карті, і ніколи не було, а кілька років тому на його місці звели бізнес-центр із поштовими відділеннями.

— Чому взагалі Дім Притвор є на карті?..

Він не міг зрозуміти абсолютно нічого. У кишені задзвенів телефон.
— Добрий день, приїжджайте зараз, ваші бажання вирішаться моментально.
— Генерале, ви мене зачаровуєте.
— Менше слів — більше дій.

Поклавши слухавку, Еммі повернув карту на місце так, ніби нічого не бачив, викликав таксі і, не поспішаючи, почав виходити. Думки не складалися: як це — «всі бажання вирішаться»? Це ж просто неможливо.

— Добрий день, ви таксі?
— Так, сідай. З тебе 58$, і не галасуй — голова болить.

Чоловік виглядав одночасно серйозним і виснаженим. Він дістав сигарету з бардачка, висунув руку у відчинене вікно й закурив. Йшов сильний дощ, гриміла блискавка, і, здавалося, нічого, окрім цього шуму, у світі більше не існувало. З кожною затяжкою водій наче все сильніше тиснув на газ.

— Виходь. Швидше. Відчуваю, тебе чекає щось цікаве.

Він ледь помітно посміхнувся й одразу поїхав. Було вже дев’ята вечора. Еммі зайшов в офіс — тиша тут була така ж, як і в машині, тільки ще густіша: дощ, грім і абсолютна темрява, як у хорорі.

— Добрий день…

Ехо рознесло його голос по всій будівлі.

— Еммі, ми раді, що ви приїхали. Ходімо за мною.

Незнайомий чоловік говорив спокійно, але в цьому спокої було щось неприродне. Еммі навіть не став питати, хто це — його цікавили лише ті чортові завдання. Вони зайшли в тісну кімнату без вікон, де було лише одне крісло посередині.

— Сідай, юначе.

Еммі мовчки сів. Повернувши голову в темряві, він раптом побачив… очі. Багато очей. Десятки. Вони дивилися на нього звідусіль, і це відчуття було настільки моторошним, що по спині пройшов холод.

— Ви ще хто?..

— Генерал. І ще кілька десятків підлеглих. Ми ще не робили такого… тому сьогодні буде перформанс. Пощастило ж тобі.

Еммі вже хотів різко підвестися і накричати, але не встиг — його руки миттєво скували наручниками до стільця, на очі натягнули важку маску, настільки важку, ніби вона важила кілограмів п’ятдесят, і останнє, що він почув — клацання миші. Після цього він перестав відчувати тіло, не міг говорити — залишилися тільки думки й очі.

Раптом перед ним почав відтворюватися «фільм»: Агнес у капсулі, холодна, нерухома… потім вона виходить, і її викидають, як сміття.

— Стоп… це ж спогади… тільки не мої…

Еммі зрозумів: він бачить усе так, як це було насправді — без перекручень, без брехні. Він міг рухатися всередині цих спогадів, ходити, дивитися з будь-якого кута, але його ніхто не бачив. Коли Агнес прикидалася мертвою, щоб її викинули, вона чула дивне клацання миші. Еммі обійшов усю будівлю, але так і не знайшов джерело цього звуку.

Він переглянув їхню першу зустріч із Мейсоном і не міг повірити, наскільки вони були щасливими, навіть попри постійні сварки.

— Ну і історія про «Хʼюґі Реймана»… що це за маячня… Моніка просто клеїлася до багатих чоловіків і робила так, щоб вони за неї голосували… а в народу вже й права голосу не було…

«Переведено».

Синтетичний голос різко пролунав у темряві, і Еммі миттєво кинуло в інший спогад. Молода Моніка сиділа на підлозі поруч із чоловіком, чиє обличчя було розірване й залите кров’ю. Кров була всюди — на підлозі, на руках, на її обличчі. Вона плакала… але це були справжні сльози, не ті, якими вона користувалася пізніше. Позаду вогонь пожирав місто, розростався, ковтав усе більше будівель, а люди з вилами та факелами кричали:

— Проти Володарів!

У цей момент до неї підійшла маленька дівчинка, поклала руку їй на плече й тихо сказала:

— Не засмучуйтесь. Він був поганою людиною. Зате тепер ви станете володарем… а колись згадаєте мене хорошим словом.

І зникла.

Еммі завмер.

— Це… було її видіння?.. І я це теж бачу?.. То… вона не просто хвора…