Ілюзія контролю

На диво, хоча майже завжди всі його бажання не збувалися, цього разу життя ніби зглянулося над ним — Кроксі все ж була в лаунж-зоні.

— Кроксі, котику, рятуй… — Еммі драматично впав у крісло поруч. — Дай тяжку. Мене навантажили найтупішими, найзануднішими завданнями в житті. Це просто неможливо терпіти… сидіти і заповнювати папери, без зупину… просто заповнювати, заповнювати і ще раз заповнювати… Я зараз засну прямо тут, поки тобі це розповідаю.

Кроксі навіть не повернулася одразу — спокійно підфарбовувала губи, ніби її це взагалі не стосувалося.

— Пупсику, — з легкою посмішкою відповіла вона, — це робота. Тим паче ходять чутки, що через тебе звільнили Юнайтіта. А він тут, між іншим, три роки працював… навіть будинок в іпотеку взяв.

Еммі скривився, але нічого не сказав.

— Тому папери тимчасово на твоїх плечах. Половину мав заповнювати він. Але не переймайся, — вона нарешті повернулася до нього, — я вже показую новій людині офіс. Скоро він усе це забере на себе.

Це прозвучало як полегшення.

Еммі видихнув, провів рукою по волоссю і піднявся.

— Ну хоч якась хороша новина за сьогодні…

Він попрямував на обід. У коридорі стояли автомати — батончики, локшина, газовані напої. Він машинально взяв локшину, навіть не дивлячись, яку саме. Запарив її в чужій тарілці, що валялась поруч, сів за столик і, тільки піднісши вилку до рота, відчув майже щастя.

Перший раз за день поїсти.

І саме в цей момент коридор прорізав гучний сміх.

Дзвінкий, легкий… і дратуючий.

Еммі підняв голову.

Кроксі.

І поруч із нею — якийсь брутальний чоловік. Високий, впевнений, з тією самою посмішкою, яка дратує вже самим фактом свого існування.

— А це ще хто?.. — пробурмотів Еммі.

Вилка вислизнула з рук і впала на підлогу. Потягнувшись за нею, він випадково зачепив тарілку — і окріп разом із локшиною вилився прямо йому на голову.

— АЙ!

Крик пролунав, здається, на весь офіс.

— Оо, котусику, що сталося? — Кроксі підійшла ближче, з ледь прихованою насмішкою. — Ревнуєш чи що?

Еммі різко підняв голову. Вода стікала по волоссю, по обличчю, але погляд був холодний.

— З чого б це? Хто це?

— Я ж десять хвилин тому казала, — зітхнула вона. — Це той чоловік, якому я показую офіс. Познайомся — Стівін.

Вони стояли надто близько. Занадто.

Кроксі тримала його за руку, ніби це було щось природне. Її голова ледь торкалась його плеча. І це було… неправильно.

Щось всередині Еммі різко стиснулося.

Але зовні — нічого.

Він лише зробив глибокий вдих, потім видих, і різко розвернувся.

— Мені треба в кабінет холодки.

Його кроки були швидкі, майже агресивні.

— Добрий день. Що по стану? — коротко кинув він, заходячи.

— Стан нестабільний. Фіксацій зранку не було. По дзвінках — із вхідних два дійсних. Зараз передзвонимо і введемо в курс справи. Почекайте, будь ласка, в кабінеті менеджерів.

— Добре.

Повільним, уже більш стриманим кроком він пішов далі.

Цей день тягнувся так довго, ніби час вирішив познущатися. Сонце не заходило, хвилини розтягувались, як жуйка.

Еммі познайомився майже з усіма менеджерами — їх називали по номерах, що тільки підсилювало відчуття якоїсь дивної, бездушної системи.

Але найгірше було інше.

Нудьга.

Ніякого руху. Ніяких “боїв”. Ніякого драйву.

Просто… існування.

Коли робочий день нарешті закінчився, він вийшов із офісу, глибоко вдихнувши свіже повітря.

— Еммі! — до нього підбігла Кроксі, сяюча, ніби нічого не сталося. — То що, сьогодні знов у готель?

Він усміхнувся. Легко. Звично.

— На жаль, сьогодні треба допомогти дядьку вдома. Але можемо трохи пройтися.

Вони вийшли за територію роботи, одночасно підносячи до губ свої “веселі трубочки”.

— Чуєш… то може завтра? — тихіше спитала вона.

Еммі зробив затяжку, затримав дим у легенях і повільно видихнув.

— Давай не будемо загадувати, — спокійно сказав він. — Життя штука… нестабільна. Сьогодні ноги є — завтра нема.

Він глянув на неї.

І в цей момент його голос став іншим. Глибшим. Майже щирим.

— Ми пливемо по течії майбутнього, навіть не розуміючи, куди нас несе. Але знаєш, що найсмішніше?

Він зробив крок ближче.

— У всьому цьому хаосі… найважливіше для мене зараз — це те, що я бачу твої очі.

Його погляд опустився на її губи.

— І губи… які я хочу поцілувати.

Це звучало красиво.

Занадто красиво.

Зробивши останню затяжку, він різко нахилився і швидко поцілував її.

Коротко.

Майже різко.

— Мені треба бігти.

І, не давши їй сказати жодного слова, він швидко пішов геть.

Навіть не обернувшись.