Відносини ночі

Відкриваючи очі, світ розпливався перед ним, ніби хтось навмисно розмазав фарби по полотну реальності. Голова гуділа, не просто боліла — вона ніби розколювалась зсередини, пульсуючи в скронях важкими ударами. Кожен звук різав по нервах: шелест штор, тихе клацання запальнички, навіть власне дихання здавалося занадто гучним.

У роті стояв важкий присмак алкоголю, перемішаний із солодкуватим димом «веселих трубочок». Цей запах в’ївся в горло, в легені, в саму свідомість. Шлунок повільно підкочувався до горла, і на секунду Еммі навіть подумав, що якщо зараз поворухнеться — його просто виверне.

Він спробував піднятись — марно. Тіло було чужим, ватним, ніби розчиненим у залишках ночі. Руки ледве слухались, пальці тремтіли, а в голові… порожнеча.

Чиста. Глуха. Порожнеча.

— Ее… а чому я тут?.. — голос був хрипкий, пересохлий. — І що було вчора?..

— О, не зважай, пупсику, — легко відповіла вона, видихаючи дим. — Я розумію, що для тебе десятий келих мартіні був зайвим.

Кроксі стояла біля дзеркала, фарбуючи губи насичено-червоною помадою. В одній руці — запальничка, в іншій — її улюблена «весела трубочка», з якої ліниво піднімались тонкі клуби диму. Волосся — ідеально вкладене, рухи — точні, впевнені. Вона виглядала так, ніби ніч для неї була лише розігрівом перед новим днем.

Еммі дивився і не міг зрозуміти, як це взагалі можливо.

Його ж мозок буквально відмовлявся працювати.

Пазли складались повільно, криво, з провалами.

Мартіні… трубочка… вона тут… я тут…

— Чорт… — прошепотів він, стискаючи очі. — тільки не кажіть, що…

Думка вдарила різко:

Ми провели ніч разом.

І я щось сказав.

Щось максимально тупе.

— Чорт, оце я вляпався… — подумки простогнав він. — Ладно проводити разом вечори… але які, в біса, відносини?..

Слово «відносини» відгукнулось в голові глухим ударом.

Він ковтнув, відчуваючи, як пересохле горло дере зсередини:

— Перепрошую, Кроксі Тичівно… а куди ви збираєтесь?..

Вона завмерла, повільно повернула голову, випускаючи дим.

— Ти що, з глузду з’їхав? Вночі я була «котиком» і на «ти», а зараз що? На «ви» і така офіційність?

Вона усміхнулась, злегка нахилившись до нього.

— На роботу, пупсику. І, до речі, якщо ти не хочеш втратити шанс на нормальну роботу — я б радила тобі починати оживати.

Еммі закотив очі, проводячи рукою по обличчю.

— О, точно… вибач, котику… щось в голову вдарило. Не докурюй повністю… поділись зі мною, бо відчуваю — встати це буде окремий квест.

Він взяв «веселу трубочку», зробив затяжку, ще одну… ще.

Дим повільно розлився по легенях, трохи притупляючи біль, трохи збираючи думки докупи. Світ перестав так різко пульсувати, хоча голова все ще нагадувала про себе тупим, глухим тиском.

Після ще кількох затяжок вони поїхали на роботу.

— Дивись, це Юнайтит, він сьогодні буде тебе стажувати.

— Доброго дня… штани не тіснуваті? — ехидно поздоровався Еммі, злегка примруживши очі й посміхаючись так, ніби вже виграв цю розмову, навіть не почавши її.

— Не тіснуваті. А ти що, у нас тут найрозумніший, чи що? — різко відповів чоловік у вузьких джинсах. Худорлявий, трохи згорблений, з окулярами, які постійно сповзали на ніс, і зализаною чолкою. В руках — стос паперів, які він нервово перебирає. — Ти бачиш, скільки роботи на сьогодні? То чого ж ти стоїш? Мені немає часу слухати твої безглузді балачки.

Еммі скривився.

Голова ще гуділа, всередині все було трохи ватним, але язик, як завжди, працював краще за мозок.

— Знаєте, ви виглядаєте як підліток-заучка. А таких слухати мені не цікаво, — язвительно сказав він, навіть не намагаючись це приховати.

Юнайтит на секунду завмер, а потім холодно посміхнувся.

— О, ну якщо не цікаво — тоді йдемо до генерала. Він пояснить, кому і що не цікаво.

Піднімаючись сходами в кабінет генерала, в Еммі буквально кипіло.

Я і так сюди прийшов… після такої ночі… ні щоб сказати «дякую», так ще й ведуть на розборки…

Кожен крок віддавався в голові глухим ударом.

Просто дитячий сад…

Вони зайшли в кабінет.

— Генерале, цей парубок язвить і вважає, що він найрозумніший, і стажувати його не треба.

Генерал навіть не підняв очей від газети.

— То не стажуй.

Юнайтит розгубився.

— Як це — не стажувати? А що тоді прикажете з ним робити?

Газета трохи опустилась. Погляд — важкий, роздратований.

— Я ж уже сказав — не стажувати! Що ви мені зранку мозок робите? Киш звідси… наче найняв малих дітей…

Пауза.

— Хоча… Юнайтит, ти звільнений. А ти, Еммі — йди працюй. Забирай папери, сідай і заповнюй. Без зайвих питань. Взагалі совісті не маєте.

Еммі юхмильнувся.

Повільно, з показною невимушеністю, забрав папери з рук Юнайтита, який тепер виглядав уже не таким впевненим.

Ну от і все. Один мінус, один плюс. Баланс, як я люблю.

Він сів і почав заповнювати папери.

Минала година.

Час тягнувся не просто повільно — він ніби знущався.

Очі злипались. Букви розпливались, перетворюючись у безглузду кашу. Кожен рядок здавався однаковим, кожне слово — зайвим.

Це що, серйозно робота?..

Голова знову почала важчати, залишки бодуна нагадували про себе тупим, нав’язливим тиском.

Я після такої ночі маю сидіти і писати… це взагалі законно?..

Він позіхнув, відкинувся на спинку стільця, подивився в стелю.

Нічого нуднішого в своєму житті я ще не бачив.

Пауза.

Ще одна.

Він різко встав.

Без слів. Без пояснень.

Просто пішов.

Направляючись у лаунж-зону, з єдиною нормальною думкою за цей ранок:

Сподіваюсь, Кроксі там…