Там не було життя

Таксист, нахмуривши брови, кинув на нього короткий, роздратований погляд у дзеркало:
— Звідки мені знати, хто твоя Марʼям?
— Хлопче, як кажуть, не роби мені нерви.

Еммі фиркнув, ніби це все нижче його рівня, різко відчинив дверцята й вийшов, навіть не подивившись назад. Гроші він кинув на сидіння недбало — так, ніби робив послугу не таксисту, а самому факту цієї поїздки. Він швидким кроком рушив у бік Кроксі, і в голові почався той самий знайомий шум — не думки, а тиск, який він звик не визнавати.

Чому бажання виконалися так рано? Це справді настільки легко? Його губи ледь викривились у самовдоволеній усмішці. Якби все було настільки легко, я б уже давно мав усе, що хочу. Але думка не встигла закріпитись, як її перебило інше, набагато неприємніше питання: чому тоді не знайшли Агнес?..

Крок на секунду збився. Не від болю — від злості. Може, її просто знесло під воду. Може, вона вже десь далеко, там, де навіть пам’ять про людину стирається швидше, ніж саме тіло. Його погляд став холодним і зібраним, ніби він одразу закрив цю тему в собі, як закривають непотрібну вкладку.

Життя взагалі дивна штука. Воно не жорстоке — воно просто байдуже. А байдужість завжди страшніша за жорстокість, бо в ній немає навіть наміру тебе зламати — ти просто зникаєш без причини. Люди ж, щоб не збожеволіти від цієї пустоти, вигадують сенси: любов, цінність, прив’язаність. Вони розставляють ярлики й переконують себе, що це важливо. А потім усе це зникає, і раптом те, що було «звичайним», стає «безцінним».

Я приховував любов до батьків. Приховував любов до Агнес. Він тихо хмикнув. Ні. Я не приховував. Я просто вважав, що це завжди буде поруч. І саме в цьому найбільша людська дурість — ми не цінуємо те, що не загрожує зникнути. Поки річ, людина чи відчуття є — воно автоматично знецінюється. Але варто цьому зникнути — і мозок миттєво переписує реальність: «це було найважливіше». Зручно. Безпечно. Лицемірно.

Ми любимо думати, що не встигли. Що нас позбавили можливості. Але правда набагато огидніша — ми просто не захотіли вчасно це відчути. Бо відчувати — це ризик. Це означає допустити думку, що ти можеш втратити. А людина краще проживе напівжиття, ніж погодиться на повне, але з болем.

Еммі повільно провів язиком по губах, відчуваючи сухість, і злегка примружився. Вітер торкався обличчя, сонце світило, десь поруч сміялися люди, сигналили машини — усе це було тут, поруч, настільки живе, що навіть дратувало. Можливість відчувати це — смішно проста. І саме тому майже ніхто цього не робить. Бо щоб по-справжньому відчути момент, треба відключити все інше — минуле, страх, контроль. А люди не можуть без контролю. Контроль — це ілюзія безпеки.

Я живу теперішнім тілом… але чи живу я теперішнім життям? Кожен перехожий, якого він бачив, був тут лише фізично. Очі дивляться вперед, але в голові — вчора: невдалі розмови, образи, помилки, «як треба було сказати». Люди застрягають у тому, що вже не існує, і називають це досвідом. Насправді це просто зациклення.

Ми не живемо моментом, бо момент занадто чесний. У ньому немає виправдань. У ньому ти або є, або тебе немає. І більшість обирає «немає», бо так легше. Бо тоді не треба відповідати перед собою за те, що ти нічого не відчуваєш по-справжньому.

Еммі ледь посміхнувся, вже майже з насмішкою над усім цим. А якщо жити по-справжньому — стає ще гірше. Бо тоді ти чітко розумієш: це закінчиться. Кожен момент, кожна людина, кожне відчуття — усе має край. І коли ти це усвідомлюєш, жити стає не легше, а важче. Він коротко видихнув. Тому всі й обирають ілюзію. І я… нічим не кращий.

Він різко відкинув ці думки, ніби вони просто набридли, і пішов далі, повертаючи звичну впевненість у рухи.

Дійшовши до адреси, він одразу помітив Кроксі. Вона стояла так, ніби весь простір був створений для неї: стакан із кавою в руці, високі підбори, яскраво-червоні губи, міні-спідниця й піджак. Еммі окинув її швидким, оцінюючим поглядом — звичка, яка давно стала автоматичною.

— Привітики, Еммі, я вже зачекалась на тебе.
— Вибач, попросили допомогти. Я не звик відмовляти, — спокійно відповів він, з легкою зверхністю.

— Каву п’єш без мене?

Вона розсміялась.
— Спробуй, кращої кави ти не знайдеш.

Еммі зробив ковток і одразу відчув різкість.
— Це що… ти спочатку хотіла мене накурити, а тепер ще й напоїти? Погана ти дівчинка.

— Ой, не починай. Важкий день. Треба розслабитись. Може, підемо в готель? Ще пару стаканчиків, а потім — весела трубочка. Чи ти боїшся?

Він тихо засміявся, впевнено, майже з викликом.
— Я і боюсь? Паняночко, ти тільки не впади зі своїх підборів. Але якщо впадеш — я героїчно понесу тебе на руках.

Вони повільно рушили вперед. Розмова текла легко, поверхнево, ніби без змісту, але Еммі слухав уважно. Він аналізував кожну деталь: як вона говорить, де робить паузи, як дивиться. Це була гра, і він звик бути тим, хто контролює її правила.

У готелі номер вже був заброньований. Другий поверх, закритий простір, відчуття ізольованості. Вони впали на диван у вітальні. Кроксі підливала в стакан, і з кожним разом напій ставав важчим, а голова — легшою. «Веселі трубочки» закінчувались швидко, ніби час стискався.

— Еммі… я переглянула твої документи. Там є судимість. За що?

Він відмахнувся, голос трохи поплив:
— Та навіщо зараз у це занурюватись…

— Це важливо. Який кодекс?
— 187. Навіщо це вам?

Кроксі раптом розсміялась, голосно, неконтрольовано.
— Ти серйозно? Це кодекс України. Тебе обдурили. Причому дуже серйозно. Як ти міг це пропустити?

— Та… я… був у стресі…

Вона різко перебила його поцілунком. Еммі на секунду завмер, але не відсторонився. Його самолюбство не дозволило виглядати розгубленим. Він миттєво перехопив ініціативу, ніби це було його рішення, його гра, його контроль.