Будівельного 37

Під веселою трубочкою, посміхаючись у всі 32, вони пішли по робочим питанням.
Токсі почала:

— Так, дивись. Це вхід в офіс. Найперший кабінет — «1», там у нас вахта. Жіночку звати Танюша. Це її повне ім’я. Зайшовши в офіс, першим ділом заходиш до неї, і там має лежати папірець з номерами кабінетів і іменами менеджерів, до яких тобі треба буде сьогодні зайти. Далі йдеш у кабінет холодки, дізнатись інформацію по лінії: яка зараз ситуація по роботах. Проаналізувати для своєї команди. Там же заповнити звіти по ситуації в місті.

Вона говорила так впевнено, ніби водила людей цими коридорами сотні разів — і, по суті, так і було: Токсі була менеджером по ознайомленню новачків з роботою.

— Поки ти відповідальний за підрозділи всього міста. У них є окремі міні-менеджери — з ними головний контакт. Через них передавати інформацію підрозділам: стосовно заповнення звітів і ситуації. Отже, завтра буде стажувальний день, я буду тобі допомагати. А зараз вже майже шоста година… то, можливо, ти хочеш піти випити кави?

Еммі був настільки розслаблений — йому було так добре, що він майже не відчував часу. Навіть кава з цією надоїдливою, але дуже гарною панянкою, здавалася не проблемою. Заради ще однієї трубочки можна було й потерпіти.

— Проплав Токсі Тичівка, ви мене випередили. Це я хотів вас покликати, — Еммі усміхнувся, трохи нахилившись ближче. — Тільки не на каву, а на побачення. Тож… давайте домовимось зустрітись о 20:00 на Будівельного 37/3.

Токсі на секунду завмерла, ніби не очікувала такого прямого удару. Потім її губи розтягнулися в усмішці.

— Залюбки, Еммі.

Еммі не поспішав додому. Він повільно насолоджувався кожним ковтком повітря, кожним подихом, кожним шумом міста. Асфальт під ногами здавався м’яким, ніби подушка, що заманювала ступати ще і ще. Ліхтарі світили яскравіше, ніж зазвичай, і навіть звичайні вікна будинків виглядали, наче кадри з фільму.

Зайшовши додому, він відчув, що стіни ніби кружляють. Орнамент на стелі здавався заворожуючим, майже живим. Еммі зупинився посеред кімнати і втупився в одну точку, ніби там був прихований сенс усього світу.

Минуло хвилин двадцять, перш ніж його окликнув Мейсон.

— Ти здурів?

— Ти глянь, Мей… який орнамент…

Мейсон насупився і подивився на стелю так, ніби хотів переконатись, що не збожеволів сам.

— Ти придурок, Еммі. Стеля біла. Що ти вживав?

— Господи… та пішов ти.

Еммі здавалось, що Мейсон — найжорстокіша людина в світі. Ламати такий кайф — це було майже злочином.

— Та бог з ним, — пробурмотів Еммі і пішов прихорошуватись у душ.

— Мейсон… чому йому байдуже? На смерть Коліїса… на пропажу Агнес… на все, що коїться…

Самін бився в істериці. Голос зривався, руки тремтіли, очі були мокрі. Його трусило, ніби він сам зараз розвалиться на частини.

Мейсон дивився на нього важко, втомлено, але спокійно.

— Ти ж розумієш, що не всі такі хнюпіки, як ти, — сказав він різко, але без злості. — Я знаю, що він щось задумав. Але поки не можу це довести. Не переживай. Камери і прослушка є скрізь. Я постарався.

Сказав Мейсон і, мовчки, пішов з дому.

Еммі ще хвилин тридцять простояв у душі, дивлячись на своє відображення. Його лице здавалося йому красивішим, ніж завжди, очі блищали, а думки текли повільно і солодко.

Потім у бойлері закінчилась вода — і з крана раптово полилася крижана.

— ЕЙ! ХТО ЦЕ ЗРОБИВ?!

Еммі різко вийшов із трансу. Його аж підкинуло від холоду. Розгніваний, він почав збиратись швидше, аби знову відчути спокій і побачити фарби цього вечора — живі, яскраві, справжні.