Весела трубка Токсі

— Ні, не все. Моє перше бажання — знайти Агнес. Друге — розкопати Олівію. Олівія похована під капсулою №5627.

Генерал різко перебив його, ніби сам злякався того, що щойно почув:

— Туди… До капсул?..

Кремезний чоловік, якого всі звикли бачити безстрашним, тепер говорив тремтячим голосом. У цій компанії всі знали: капсули — це не просто частина міста. Це пастка. Звідти вилітають роботи. А хто туди потрапив — назад дороги вже не має.

— А навіщо тобі тіло? — насторожено спитав генерал.

Еммі криво всміхнувся.

— Хах… треба.

Після паузи він додав, ніби між іншим, так буденно, наче просив каву без цукру:

— І третє моє бажання — повернути Коліїса. Він помер. Потрапив під машину. Робіть що хочете, але мене малий Самін задовбав нити ночами. Мені на роботу вставати зранку, а я пів ночі не сплю — слухаю те ниття.

Генерал кілька секунд мовчав. Лише пальці нервово постукували по столу — чітко, як метроном.

— Передам ваші бажання стратегічному консультанту. Коли він визначить оптимальний спосіб виконання — передасть менеджеру проєкту. Менеджер проєкту передасть завдання групі підлеглих. Коли група почне виконання — з вами зв’яжеться координатор і введе у курс справи. Одне бажання може зайняти від двох тижнів до трьох місяців.

Він сказав це так спокійно, ніби йшлося про доставку меблів, а не про розкопування могили під капсулою.

— Отже, з цим вирішили. Можемо перейти до робочих питань.

Генерал перегорнув папку, дістав ще один аркуш, і продовжив уже тим тоном, яким у компаніях вбивають будь-яку надію на щастя:

— Маркетолог здійснить аудит поточних показників компанії, проаналізує щомісячні витрати та сформує письмовий план дій із важливими зауваженнями й пріоритетами для твоєї подальшої роботи.

Еммі ледве стримав позіхання.

— Поки маркетолог не підключився до роботи, тобі потрібно перебувати в офісі. На рації, яка передає інформацію по окремих кімнатах твоїх підлеглих. Переглядати «холодку», щоб розуміти поточний стан по роботах. І бути напоготові виходити зі своїми людьми на боротьбу з роботами.

Генерал говорив рівно, без емоцій, як робот.

— Окрім «холодки», треба заповнювати звіти щодо роботи твоєї команди. Отже, ти маєш постійно узгоджувати дії з менеджерами всіх структурних підрозділів. Чи все зрозуміло?

Еммі підняв брову.

— Звісно ж ні.

— Чудово, — сухо відповів генерал. — Добре, що все зрозуміло. Йди на перший поверх, у 204 кабінет. До ознайомлюючого менеджера. Вона пояснить детальніше.

У залі висіли картини невдоволених працівників. Сірі обличчя, порожні очі, натягнуті посмішки. Ніхто навіть не намагався робити вигляд, що тут працювати класно.

«І навіщо цю деморалізацію вішати на стіни…» — крутилась думка в голові Еммі.

Спускаючись по позолочених сходах, він відчував, як кожна сходинка скрипить під ногами, ніби сама будівля протестує проти життя в ній.

Знайшовши 204 кабінет, він впевнено, з усмішкою, зайшов усередину — з надією, що хоча б тут не буде суцільних зануд.

І так… це сталося.

Єдина дівчина в цьому офісі посміхалася так само щиро й широко, як Мейсон.

— Привітики! Я — ознайомлюючий менеджер Проплав Кроксі Тичівна. Можеш називати мене просто: Проплав Кроксі Тичівна.

Еммі не витримав і розсміявся вголос.

— А що змінилось?

Посмішка дівчини на секунду здригнулась, ніби вона не знала, як реагувати.

— Здається… нічого, — трохи засмутилась вона, але одразу ж знову натягнула ту саму ідеальну, майже рекламну посмішку.

Вона виглядала так, ніби її чимось накачували. Дуже дивна. І ця посмішка — не спадала ні на мить.

Її рухи були різкі, швидкі, майже неприродні — наче Блискавка Макквін на поворотах.

Ділова чорна сукня. Зверху — біла блузка. Фігура — як з обкладинки журналу. Ідеально світле, блондинисте волосся, обережно укладене в щільний хвостик, жодної зайвої волосинки.

— Я спочатку розповім трохи про себе, — сказала вона вже тихіше, із насмішкою й легким закочуванням очей. — А вже потім… про роботу.

Вони вийшли в лаунж-зону на балконі.

Внизу шуміло місто, а вітер був холодний і сухий. Від цього повітря здавалося, ніби легені стають чистішими, а думки — гострішими.

Токсі дістала з кишені зіп-пакетик. Потім — фільтри. Потім — папірці.

Еммі одразу зрозумів, чому вона тут єдина постійно сміється й виглядає щасливою — як сонце серед хмар.

— Проплав… Токсі… Тичівна, а ви впевнені, що на роботі це законно? — Еммі кивнув на її «набір». — І взагалі… собі крутите і не ділитесь.

— Ти ще малеча, — поблажливо сказала вона. — От мені вже майже тридцять п’ять. Ні туди, ні сюди. Наче й не стара, але й молодою назвати важко. А це так… для душі.

Вона кивнула в бік офісних вікон.

— Ти бачив їх кислі міни? От я і не хочу бути як вони.

Вона нахилилась до нього ближче, знизила голос, ніби говорила змову:

— Якщо так просиш… то й тобі зроблю. Одненьку.

Токсі дістала з маленької брендової чорної сумочки (точно не дешевої) запальничку.

Запальничка клацнула — чисто, дорого, впевнено.

Вона підпалила свою «веселу трубочку», затягнулась і видихнула повільно, ніби весь світ мав нарешті зупинитись і перестати кричати.

І розмова пішла.

— Я тут працюю вже чотири роки. Ми продумували все, щоб у разі нападу роботів змогли захистити своє місто. Думаю, ти знаєш про Місто капсул.

Еммі мовчки кивнув.

— Чула твої бажання. Тут чутки розходяться швидко. Але ти не переймайся. Тут хоч і люблять балачки, проте все забувається дуже швидко.

— Та мені якось взагалі байдуже, — відповів Еммі.

Голос у нього трохи плив, але звучав переконливо.

Токсі раптом переключилась:

— Ну і добре… В мене бабуся готує дуже смачний пиріг. Коли до неї приїжджав мій дядько, вони запалювали свічки й їли, дивлячись телевізор… Взагалі в мене велика сім’я…