Крота 4

— Ну дивись, киця, якщо ти цього не зробиш — ти все одно труп.
Марьям сказала це з посмішкою. Тією самою хитрою, холодною посмішкою, яку Мейсон уже не раз бачив у Еммі.

— Ха… — коротко всміхнувся він. — То от від кого Еммі цьому навчився.
Чому я труп? За мною хтось стежить?

Він навіть не встиг поставити третє запитання.

— Киця, — перебила Марьям, злегка нахиливши голову, — забагато питань. Сідай. І мовчи. Я зараз дещо тобі розповім.

Мейсон напружено опустився на стілець.

— У тебе було два сини. Коліїс і Самін.
Коліїс помер.

Ці слова зависли в повітрі, наче вирок.

— Машина. Збила. Швидко. Він помер щасливим, — додала вона байдуже. — Бо я так захотіла.

Мейсон відкрив рота, але з горла не вийшло жодного звуку.

— Я займаюся езотерикою, — продовжила Марьям, ніби говорила про погоду. — І можу значно більше, ніж ти думаєш.
Еммі не вірив у мої забобони. Тож я наклала на нього закляття проти кохання. Хотіла, щоб він зрозумів, що це не просто казки.

Вона зітхнула.

— Але все пішло не так. Малий перестав зі мною спілкуватися. Просто зник з мого життя.
А заради того закляття я поїхала в Малайзію. Шукала чорний камінь чорної сили кохання. Дуже старалася. І майже рада, що в мене вийшло.

Мейсон нарешті прошепотів:

— Майже?..

— Майже, — повторила вона. — Бо коли я побачила Агнес…
Я побачила в ній Моніку. Мою колишню подругу. І, як виявилося, не дарма.

Її очі на мить потемніли.

— Мені байдуже до Моніки. Особливо після того, як я дізналася, що саме вона налаштовувала Еммі проти мене.
Але я бачу, яким він став нещасним без Агнес.

Марьям на секунду замовкла, а потім знову заговорила швидше:

— Щоб зняти закляття, мені потрібен бенітоїт. Камінь із Тихого океану.
Вибач, я знову відійшла від теми.

Вона підвелася і підійшла ближче.

— Хто тебе вб’є і чому.
Роботи. Із вашого світу капсул. Їх випустили.
За пророцтвом Моніки вони мають убити тебе і всіх, хто дорогий Агнес.

Вона всміхнулася.

— Далі спойлерити не буду. Вибору в тебе немає.

Мейсон дивився на неї ошелешено, але його думки зупинилися ще там — на словах «Коліїс помер». Усе інше він чув, наче крізь воду.

— Г… гаразд, — нарешті видавив він. — Виходить, я згоден.

— Супер, кицю.
Ось арбалет. Вулиця Крота, 4.

Рівно о 19:59 він стояв на позиції.

Руки тремтіли. Зуби він стискав навмисно — так сильно, щоб навіть випадкове клацання не видало його.
Коли він підійшов ближче, зробив усе чітко, так, як було сказано.

Спускаючись у брудний, тісний, задушливий підвал, Мейсон відчував, як у голові проносяться жахливі думки.
Він силував себе не думати. Не помилитися. Ні на секунду.

— Стук ліктем… — прошепотів він, ковтаючи повітря.
— Господи… нехай я не помилився.

У наступну мить у лівій стіні з’явилася діра — і майже одразу така сама в правій.

Це була куля.

Велика.
Майже як з боулінгу.

Нитка. Дивна, тонка нитка над головою — вона проходила з однієї дірки в іншу, ніби хтось прошив небо. Над Мейсоном повільно піднявся дах, метал скреготів, світло різонуло очі.

— Привіт, Мейсон. Давно не бачились.

Голос був знайомий. Надто знайомий.

Еммі.

Його зухвалість завжди дратувала Мейсона, цей вічний напівусміх, цей погляд без страху. Але зараз Мейсон був радий бачити його живим. Останнім часом усі найближчі помирали. Один за одним. Навіть такий сильний духом чоловік, як Мейсон, почав повільно падати духом.

Раптом пролунали гучні вибухи — різкі, навмисні, ніби хтось спеціально намагався налякати.

Еммі нахилився ближче й швидко заговорив:

— Отже, слухай уважно. Зараз ти просто йдеш додому. І забуваєш усе, що було сьогодні.

Не чекаючи відповіді, він кинув у лице Мейсона сіро-рожевий пил. Очі защипало, в горлі пересохло, світ на мить розплився.

І Мейсон справді все забув.

Коли він виходив із камери, пролунав звук — різке клацання миші. Той самий звук. Саме такий, про який розповідала Агнес.

Мейсон пройшов близько ста метрів вулицею, коли почув кроки позаду. Озирнувся — до нього йшов веселий Еммі, ніби нічого й не сталося.

— Ого, Еммі… тебе що, випустили? Та невже?

— Так, випустили. І ще й як, — усміхнувся він. — До речі, я знаю, де, ймовірно, може бути Агнес.

Мейсон повернув голову — і завмер.

Перед ними стояв робот.

— Тільки вийшов з тюрми — і знову сусіди, — кинув Еммі з легкою посмішкою.

— Що?.. — розгублено спитав Мейсон.

— Та не зважай.

Раптом над площею пролунав крик:

— ЛЯГАЙТЕ!

Почався напад роботів. Солдатів зібрали поспіхом, щоб захищати місто, але було видно — вони необучені. Хтось стріляв навмання, хтось тремтів, не знаючи, куди цілитись.

Еммі спостерігав, похитуючи головою.

— Ну хіба так можна стріляти…

Він різко рвонув убік і сховався за велику дерев’яну палку, використовуючи її як укриття. Постріли вдаряли по ній, уламки летіли в різні боки.

Еммі визирнув лише на мить — зробив точний постріл.

Робот впав.

Але не зупинився.

Генерал мовчки спостерігав за цим. Коли загроза була знешкоджена, він підійшов ближче. На його обличчі було чисте, неприховане здивування.

Він подивився на Еммі — і після короткої паузи запропонував…