П’ятдесят шість секунд

Переступивши поріг лікарні, Коліїс ніби прийшов до тями.
Затуманений смуток повільно розвіявся. Очі, ще хвилину тому червоні від сліз, стали ясними — лише тонкі судини нагадували про пережите. Горло, яке стискало болем увесь шлях, раптом відпустило. Дихати стало легко. Надто легко.

На губах мимоволі з’явилася ледь помітна посмішка.

Він побачив Елізабет.

Вона була ще гарнішою, ніж раніше. Її волосся здавалося покритим сріблом — так воно відбивало холодне лікарняне світло. Обличчя було бліде, але спокійне. А з губ сходила найщиріша усмішка з усіх, які він коли-небудь бачив. Зуби блищали, ніби вона раділа не просто зустрічі — а порятунку.

— Коліїс?..
— КОЛІЇС!
— Квіточко, прийди до тями! — голос лунав здалеку, перекриваючи все інше.

Він повільно привідкрив одне око.

Над ним було небо.
Було сонце.

Голова паморочилася, світ крутився, наче карусель. Він не відчував рук. Не відчував ніг. Не відчував болю. Але він був… щасливий.

Він розумів — це, мабуть, сон.
Але такий теплий.
Такий правильний.

Цей сон огортав його душу, зігрівав, заспокоював. І в якийсь момент Коліїсу стало байдуже, що буде далі.

Зі щирою посмішкою на обличчі він помирав.

Він лежав посеред дороги, притиснутий до асфальту колесом вантажівки. Водій кричав, метався, кликав на допомогу. Люди збігалися. Хтось плакав. Хтось кричав у телефон.

Але Коліїсу було абсолютно байдуже.

Він більше не боровся за життя.

Потім — темрява.
Густа, тиха, всепоглинаюча.

І вже стоячи поруч зі своїм нефункціонуючим тілом, він просто дивився на те, що відбувається.
Було легко.
Легше, ніж будь-коли.

Він бачив.
Але більше нічого не відчував.

Мейсон і гадки не мав, що, втративши доньку, він втратив і сина.

З переляку, запинаючись, він почав говорити:

— Х… хт… хто… т… ти?..

— Спокійно, киця моя, — пролунав спокійний, майже лагідний голос. — Я Марьям. Хазяйка квартири.

Вона стояла впевнено, ніби була тут завжди.

— Еммі мені як син, — продовжила вона. — Тож слухай уважно. Якщо зробиш усе так, як я скажу, Еммі буде вдома. А там, я впевнена, він не залишить Агнес. Отже — усі в плюсі.

Мейсон ковтнув слину.

— Не тягни… Починай.

— З восьмої вечора до п’ятої ранку — відбій. Світло вимикають.
Сімнадцять камер з нічним зором: у камері Еммі, у коридорах, на виході та надворі. Але три камери — без нічного зору.

О 20:00 охоронці зачиняють усіх і йдуть пити гарячий, міцний чорний чай.
До 20:13.

— Чому саме так? — прошепотів Мейсон.

— Бо чай заварюється сім хвилин. І ще шість вони смакують його повільно, дивлячись «Швидкі новини Лос + Анж». Програма триває рівно шість хвилин.

На посту в цей час залишається лише один охоронець, біля четвертої камери.
Еммі — у дев’ятій.

— О 19:59 ти маєш стояти біля лівого входу. Ось, — вона показала карту. — Я намалювала шлях з іншого боку. Через дах.

Якщо повернутися на 24 градуси, присісти на 30 сантиметрів і прищуритися — побачиш маленьку паличку.
Її треба збити безшумним арбалетом, так, щоб вона покотилася вправо.

Як тільки це станеться — кидаєш трохи вперед папірець. Усередині — те, що знатиме лише Еммі.

Після цього — різко пригинаєшся. Почнеться стрілянина.

Охорона вибіжить рівно о 20:14.

— Ти маєш проповзти через підвальне приміщення. Якщо повернеш голову і притиснеш її — пролізеш.
Повзи рівно 56 секунд.

Помилишся хоча б на секунду — ти труп.

На 56-й секунді ледь штовхни ліктем ліву стіну і притиснись до підлоги так сильно, як зможеш.

А далі — побачиш сам.

Вона зробила паузу.

— То що? Спробуєш?

Мейсон видихнув, похитав головою і хрипло сказав:

— Ти з глузду з’їхала?..
Хто в здоровому розумі на таке погодиться?..