Стаття 187

Через п’ять годин безперервного плину вони нарешті дісталися берега.
Хвилі билися об каміння, а холодний вітер пронизував наскрізь.

Еммі, тремтячи від холоду, майже закричав:

— Нарешті… — і з останніх сил витягнув напівмертве тіло Елізабет на мокрий пісок.

Він ледве тримав рівновагу. Взяв Елізабет за руку і, спотикаючись, потягнув її в бік дороги, де мерехтіло рідке світло ліхтарів.

У неї були тяжкі рани — глибокі, порвані, кров затверділа на шкірі.
Еммі глянув на неї з холодною байдужістю і прошепотів сам собі:

— Ай, Бог з нею… Якщо виживе — служитиме мені до кінця життя. Усе ж таки я її рятівник… — посміхнувся криво, з насмішкою.

Холод пробирав до кісток. Одяг прилипав до тіла, ноги підкошувалися. Повз проходили люди — хтось ішов з роботи, хтось із магазину.

Еммі схопився за першого ж чоловіка:

— Чоловіче! Дуже прошу, дайте подзвонити!

— Йди звідси. Знаю я таких, — навіть не повернувшись, кинув перехожий.

— Ви бачите?! Вона помирає! Мені треба викликати таксі, швидко!

— Максимум — швидку, — байдуже відповів той.

— НІ! ВИКЛИЧТЕ ТАКСІ!!! — Еммі уже зривався на крик.

— Та йди ти до біса разом зі своєю подружкою, — відрубав незнайомець.

У Еммі сіпнувся кутик губ — щось божевільне промайнуло в очах.

Будинок. Вечір.

Мейсон повернувся з роботи, стомлений і мовчазний.
У домі пахло лазаньєю. На столі стояли три тарілки, охайно накриті рушничком.

— Як красиво це виглядає… Дякую, Коліїс. Але чому саме три? — спитав він, придивляючись.

Коліїс опустив погляд.

— Агнес і Еммі вже тиждень не з’являлися вдома.
Я подзвонив у поліцію… Вони сказали приїжджати. Еммі знайшли.
А от Агнес… — голос зірвався.

— Що з Агнес? — Мейсон відчув, як щось холодне впало в груди.

— Давай поїмо… і поїдемо. Там усе скажуть… — тихо відповів Коліїс.

— А де Самін?

— Такі дурні питання задаєш, — різко кинув син. — Ти тут головний. Ти й маєш знати.

Мейсон замовк. Було видно — Коліїс на межі.

Поліція. 21:00 вечора.

Стіни були холодні, лампи сліпили очі.

— Добрий вечір. Ви родичі?
— Так, — кивнув Мейсон. — Що з Агнес?

Поліцейський глянув у папку.

— Вона зникла. Еммі нічого не пояснив. На допиті він тільки сказав:
«Заберіть цю дурепу, бо моєї вже немає».

— Якої… моєї? — прошепотів Коліїс.

— Ми не знаємо.
З ним була дівчина. У дуже тяжкому стані — та дивом жива. Зараз у лікарні.

Підозрюємо, що Агнес могла загинути. Але це ми ще встановимо.
Завтра вранці приїжджайте в суд — Еммі саджають за ґрати. Гарного вечора.

— Що???
— ЩО ВИ СКАЗАЛИ?! — Коліїс аж похитнувся.

Вони йшли додому мов після удару. Повітря було важке, кожен крок — як через болото.

— Що міг натворити Еммі?.. — прошепотів Мейсон.
— Ми знайдемо Агнес… будь-що…

— Обов’язково, сину… — відповів Мейсон, хоч у голосі не було жодної впевненості.

Зал був холодний, з високими стелями та різким запахом старого паперу.
Мейсон і Коліїс тихо зайшли всередину.

За ґратами стояв Еммі — блідий, мовчазний, з порожніми очима.

Суддя почав:

— Розглянувши матеріали кримінального провадження та оцінивши всі докази, суд приходить до висновку про винуватість обвинуваченого у вчиненні злочину, передбаченого статтею 187 Кримінального кодексу України.
На підставі викладеного, суд ухвалив: призначити обвинуваченому покарання у вигляді тридцяти років позбавлення волі з відбуванням у виправній установі суворого режиму.
Вирок може бути оскаржений у встановленому законом порядку.

Еммі вивели. Він навіть не підняв голови.

Мейсон підійшов до судді:

— Перепрошую… Я його родич.
Скажіть… що він зробив?

— Я не маю права розкривати таку інформацію. Підійдіть до адвоката. Він на вулиці.

На сходах сидів чоловік у дорогому костюмі. 

Сигарка диміла в пальцях, а з нього тягнуло дорогими парфкмами 

Він виглядав так, ніби пережив особисту трагедію.

— Вибачте… — почав Мейсон. — Розкажіть, що сталося з Еммі.

Адвокат довго мовчав, а потім видихнув дим.

— Краще б вам цього не чути… Але слухайте.

Чотири дні тому ми отримали виклик:
знайшли тіло, порізане на шматки, акуратно складене в коробку.
Поруч сидів Еммі — мокрий, змерзлий, напівнепритомний.
І поряд лежала дівчинка… так понівечена, що її ледве можна було впізнати.

Коліїс затулив рот рукою.

— Потім ми дізналися: один чоловік відмовився дати Еммі телефон.
Еммі був у шоці, сказав йому: «Моя дівчинка померла…»
А той відповів: «Твоя дівчинка — кончене створіння, якщо була з тобою».

Адвокат важко видихнув.

— Еммі кинув Елізабет чоловікові на руки й сказав:
«Потримайте».
Пішов у сусідній магазинчик, вкрав сокиру…
Підійшов, вихопив Елізабет, кинув її на асфальт — і розшматував того чоловіка.

При цьому сказав йому:
— «Ти не маєш жити, якщо таке кажеш про Агнес. Бувай».

— Чому вони були в такому стані, що з ними сталося до цього — ніхто не знає.
Еммі — мов стіна. Ні слова.
Ось і вся історія. Мені треба йти. Тримайтеся…

Він підвівся, кинув недопалок у смітник і зник у натовпі.

Повільним, виснаженим кроком вони прямували додому.

— Завтра платити по рахунках… квартплата, інтернет, мобільний… — пробурмотів Мейсон, не дивлячись на сина.

Коліїс різко зупинився.

— Мейсоне, це не головне! — голос зірвався. — Моя кохана в лікарні. Сестра безвісти зникла. А людина, в якої ми жили… взагалі в тюрмі! Ти говориш про рахунки?!

Мейсон важко зітхнув. На мить затримав погляд на його обличчі — втомленому, спустошеному.

— Йди в лікарню. Чекай Елізабет, — сказав він рівно, без емоцій. — А я піду додому. Коли прийдеш — буде готовий салат з картоплею.