Між життям і глибиною

— Та… — дуже слабким, ледь чутним голосом прошепотіла Агнес.

— Зараз треба, щоб ти однією рукою обперлась на моє плече, а другою тримала Елізабет на плаву, — чітко, але з тривогою в голосі сказав Еммі.

Агнес подумки прошепотіла собі: Або я вижму з себе останнє і врятуються хоча б двоє з нас, або ніхто… Зібравши рештки сил, вона зробила так, як просив Еммі. Він тим часом дістав з кишені здуті дитячі надувні рукава — всього дві пари — і телефон з маячком, сигнал якого він міг надіслати лише Моніці. Йому вдалося його активувати. Серце раптом стиснулося — є шанс на порятунок.

Радий, що надія ще жива, він повернув голову до Агнес, щоб поділитись цією новиною… Та побачив, як її тіло повільно відпливає від них.

— АГНЕС! Ні! Будь ласка, отямся, я благаю тебе! — розпачливо закричав він.

Сльоза скотилася по щоці Еммі. Це було дивно — навіть коли загинули його батьки, він не плакав. Але зараз… зараз біль був нестерпним. Агнес віддалялась швидко. Він не міг її дістати — вона зникала під водою, розчиняючись у глибині.

Обіймаючи бездиханне тіло Елізабет, зі сльозами на очах, не відчуваючи власного тіла, він надув рукава і почав плисти вперед. Це було найтяжче випробування в його житті. Він ніколи раніше не жалів себе настільки, як у цю мить. Окрім жалю, серце розривала ненависть — до себе, до світу, до несправедливості.

Він не зміг врятувати її… одну, єдину.

Його свідомість затуманилась. Сльози розмазували зір — він вже не розумів, куди пливе і що робить. Все перетворилося на суцільний морок.
Де океан, а де сльози — вже було не зрозуміти.

— Агнес… Чому вона, а не ти?.. — промовив він сам до себе, стискаючи щелепи. — Краще б я тебе не рятував, а вона була б жива… А ти — мерзотне тіло, повне плоті. Я вибрав щастя Колінса замість свого. І навіщо?

Думки плутались, викручували мозок, але раптом… він почув дихання. Ледь чутне, наче подих з іншого світу.

Перед очима все пливло, але дихання було реальне.

— Елізабет? — ледве видихнув він.

— К… ки… кидай… мен… пливи… с…ам, — прохрипіла вона, задихаючись, майже безголосо.

— Аж ніяк! Знай: якщо я вже втратив Агнес, то тебе точно доставлю до пункту призначення, дурепо, — прошепотів Еммі, і в його голосі з’явилася нова твердість.

Цей слабкий, пронизливий голос повернув йому ясність. Пам’ять спалахнула. Він згадав, хто він такий, і що якась Агнес не має затуманити його розум. Бо він — не лише втрата. Він — дія.

— То ж я знову тут! — сказав Еммі вже твердо.

Витер сльози. Глибоко вдихнув. І поплив уперед — прямим, рішучим плаванням, як завжди. Як звичайний Еммі. Як робот. Але з серцем, що ще палахкотіло надією.