Іграшка з характером

Вистріл був, як завжди, дуже влучним, але робот, на диво, не впав. Він усе ближче й ближче підлітав до Агнес і Еммі.
— Чому? Еммі, скажи мені, чому він не впав?! Ми помремо?! — кричала Агнес, зі сльозами в очах. Її голос тремтів від страху, а руки судомно стискали край платформи, ніби це могло її врятувати.

— За день до того, як я вийшла з капсули… — почала вона раптово, здавалося, не до місця. — Мені наснився сон. Я була в лісі, дуже густо засіяному деревами, стояла на величезній драбині. Поруч був великий робо-кіт. Він тягнув мене до світла вгорі. Я підіймалася дуже обережно, тримаючись за його м’яку металеву лапу. Ми йшли й ішли нескінченно… І тоді я почула клацання. Те саме клацання миші, як тоді, коли чоловіки подумали, що я мертва, і забрали мене у невідоме місце…

— І зараз… я знову чую це клацання. Ти чуєш його, Еммі?

— Ні, Агнес, не чую. І сни тобі такі сняться, бо ти божевільна, — пробурмотів Еммі, не зводячи очей із робота. Він закотив очі й продовжив стріляти. — Розповіді розповідями, але якщо ми зараз не завалимо цього залізного гада, то помремо разом із твоїми спогадами.

Робот вже був на відстані подиху. І раптом — знову з’явилася Моніка. Один точний постріл — і робот упав, з гучним, важким гуркотом.

— Любі друзі, — пролунав її голос із несподівано доброю посмішкою, — якщо ви подумали, що я злякалася, втекла і не повернусь — то ви помиляєтеся. Агнес, квіточко, коли ти народилася, я була найщасливішою на світі. Твої маленькі ніжки… О, не виводь свою мамусю. Спускайтеся. А якщо знову щось вигадаєте — я закрию вас у чорній дірі. Назавжди. Тож будьте молодчинками — і злазьте по-хорошому.

Агнес розуміла — Моніка дійсно психічно нестабільна. Вона могла зробити що завгодно, тому найкращим рішенням було поки що грати за її правилами — але поступово диктувати й свої.

Вони повільно почали спускатися драбиною вниз. Щойно їхні ноги торкнулися землі, Еммі схилився до вуха Агнес і прошепотів:

— Я не на стороні Моніки. Але і не на твоїй. Тому слухайся. Я зроблю так, щоб ми вже сьогодні визволили Елізабет і вирвалися звідси. Я міг би зробити це сам — мені начхати на твоє життя — але я не хочу віддавати перемогу Моніці. Тому терпи.

Агнес обдумала його слова. Дивилась прямо перед собою, а потім раптом сказала голосно:

— Еммі. Моніко. Я не хочу більше грати в цю гру. Я не іграшка. Моніко, ти хочеш забрати дочку, бо тобі нудно жити? То заведи собі тваринку або, врешті-решт, знайди чоловіка, який полюбить таку гадюку, як ти! Еммі, тобі потрібна перемога над Монікою? Влаштуйте бій на кулаках і переможи її. Але не «рятуй» мене просто для галочки. Я така ж людина, як і ви. Робіть, що хочете. А я їду додому.

Моніка й Еммі ошелешено мовчали. Вони завжди думали, що можуть маніпулювати Агнес, крутити нею як забажають. Але тепер іграшка виявилась із характером. Вони були настільки здивовані, що на мить втратили дар мови.

Еммі кинувся наздоганяти Агнес.
— Ну вибач. Я не думав, що тобі може бути образливо… через те, що я тебе постійно рятую. Ти ж… сама нічого не можеш, — сказав він винуватим, але трохи заплутаним тоном.

— Це я нічого не можу?! — розлютилася Агнес. — Ти взагалі не вмієш вибачатись, дурак ти, Еммі.

Еммі раптом обійняв її. Вони начебто помирились.

— Агнес, знаєш… Ти прикольна. Але якась дуже незрозуміла.

— Я незрозуміла?! — знизала вона плечима. — То допомагаєш мені й цікавишся, то відштовхуєш. Що ти взагалі хочеш?

— Багато чого. Але спочатку треба визволити Елізабет. До речі, поки ти розпиналась про свої почуття, я встиг викрасти ключ у Моніки.

— То ми що, команда по нещастю? — розсміялася Агнес.

— Виходить, що так.

Вони підійшли до дверей будинку. Повільно, ніби боялися потривожити щось страшне, прокрутили ключ у замку. Двері відкрилися. Але було відчуття, що не може все бути так просто…

— Ау? Тут хтось є? — обережно покликав Еммі.

— Врятуйте! — долинав з дальної кімнати відчайдушний крик дівчини.

Еммі зірвався з місця, Агнес — слідом за ним.Та щойно вона переступила поріг кімнати, її ноги підкосились. Вона знепритомніла від жаху того, що побачила..