Точний вистріл

— Проте я не засмучуюсь. У мене вже є на прикметі нова панянка. А Елізабет… нехай залишається Коліїсу, — нещиро посміхнувся Еммі.

Вони наблизилися до входу в будинок.

— Але зайти туди буде зовсім непросто. По-перше, там накладені чари. По-друге… я відчуваю, що шлях до визволення Елізабет буде важким, — Еммі потер голову долонею, наче зважував щось дуже складне.

— То як знищити ці чари, щоб потрапити всередину? — серйозно запитала Агнес.

— Є тільки один варіант, — повільно почав Еммі, — але ми з тобою вдвох не впораємось, — додав він з гидкою ухмилкою.

Він клацнув щось на ґаджеті — і з-за дерева вийшла Моніка.

— Ну, привіт, донечко. Думала, все так просто? Аж ніяк. Надумала обдурити мене? То я покажу тобі, як матерів дурити! — сказала вона з холодною посмішкою. — Але не переймайся. Я люблю тебе. Навіть із таким жахливим, упертим характером.

— ЩО ЦЕ ВСЕ ЗНАЧИТЬ?! — голос Агнес зірвався. Її очі блищали від сліз. — Еммі, невже це все було, щоби врешті здати мене хворій матері?!

Еммі замовк. Відвів погляд і мовчки пішов уперед, віддаляючись у темряву. Його постать поступово розчинилася в тінях.

— То що, донечко, чим займемось сьогодні? — насмішкувато промовила Моніка.

Агнес хотілося кричати, бити кулаками об стіну, падати на землю й гризти її, ридати без упину — але це все було б безглуздо.

Вона вдихнула на повні груди — і вигукнула:
— ЕММІ, Я КОХАЮ ТЕБЕ!

Її голос розірвав нічну тишу. Еммі не обернувся. Але слова долетіли. Вони не розчулили його — він просто вирішив пожаліти бідолашну істоту, яка його кохає. “Звісно, я ж ідеальний”, — самовдоволено подумав він.

З упевненим, повільним кроком він рушив назад до Агнес і Моніки. Моніка миттєво зрозуміла його настрій — краще не дратувати. Вона мовчки “умила руки” і розчинилась у повітрі.

— Агнес, мені начхати на твої почуття. Я просто хочу визволити Елізабет і повернутись додому. Це моя місія номер три.

— Один один, голубоокий блондинчик, — хитро розсміялася Агнес.

— Що це має означати?

— Не зважай. Що за місії?

— Коли люди потрапляють у капсули, їм автоматично призначаються місії. У кожного — свої. І протягом життя вони мають їх виконати. Але більшість людей навіть не здогадується про це.

— А ти як дізнався?

— Я ж улюбленець твоєї матусі. Якось вкрав у неї кілька паперів — і побачив свої завдання. Ось, слухай:
 1. Вбити. Зелений. Метр 99. Револьвер.
 2. Ліс. Порятунок. Загубити. Брати. Тато.

— Стій… Другий пункт — це ж мій випадок! Виходить, ти його вже виконав. Вітаю…

— Так, виконав. Але в цьому немає нічого хорошого. Кажуть, коли виконуєш усі завдання — помираєш. Але це лише плітки. Точної інформації ніхто не знає.

— Цікаво… Виходить, і в мене є місії?

— У кожного капсульного вони є. Просто життя веде тебе по них, навіть якщо ти не підозрюєш. А я вже на третій. І ми не маємо часу. Ми повинні виконати її прямо зараз.

— Дім зачарований… Яким саме чином?

Еммі задумався, знизав плечима — і мовчки пішов на інший бік будинку. Там вони побачили величезну драбину — мабуть, вищу за сам будинок.

— Я перший, — сказав Еммі й почав видиратися вгору. Агнес рушила слідом.

— Еммі, мені страшно…

Раптово з-за даху з’явився робот. Він летів прямісінько на драбину. Агнес побачила його першою й закричала від переляку. Драбина захиталась, здавалося, вона трималася на останніх “соплях”.

— Агнес, ти дурепа! Замовкни! — крикнув Еммі. — Зараз вистрілю в робота! Тримайся міцно! Мені трупи не потрібні! — з перекошеною ухмилкою кинув він і, з холодним блиском в очах, дістав зброю.