Тайна Елізабет

Після пострілу в голову, Еммі поглянув на Агнес і посміхнувся своєю звичною, ледь іронічною усмішкою. Агнес, сонна, розгублена й виснажена, майже нічого не тямлячи, подивилася на нього з дивною, трохи наївною усмішкою, не розуміючи, чому він поводиться так, наче це звичайний день.

Вони перелізли через зруйнований паркан, намагаючись збивати всіх роботів, які траплялися на шляху. Але цього разу це було значно важче — паркана майже не лишилось, і роботи атакували з усіх боків. Вони бігли без зупинок. Еммі вказував напрямок, адже мав при собі маячок, що відстежував місцезнаходження всіх людей у капсулах.

І тут Агнес сказала щось несподіване — настільки, що Еммі навіть спіткнувся від здивування.

— Еммі, може, саме сьогодні той день, коли ми можемо врятувати всіх людей… і витягнути їх із капсул, як я завжди мріяла?

— Ти що, з глузду з'їхала? — промовив Еммі з напівсмішком. — Ти перша, хто настільки божевільний, аби захотіти це зробити.

Аж раптом маячок згас.

— Чорт! — вигукнув він. — Єдине, чого я не врахував — це те, що твоя божевільна мати може теж відстежити нас за таким самим маячком. Вона може зробити будь-що.

— Ти знущаєшся?! — обурено закричала Агнес.

Не відповідаючи, Еммі рішуче рушив уперед, тепер не бігом, а швидким, зосередженим кроком, орієнтуючись по пам’яті. Вони йшли на захід. Минуло вже чотири години блукань по лісі.

— Еммі, глянь — це схоже на той будинок, де була Елізабет.

Та раптом Еммі змінився — наче його підмінили. Він став мітушливим, тривожним. Агнес одразу це помітила: вперше бачила його без звичної хитрої усмішки. Він виглядав розгублено, знервовано — як грім серед ясного неба.

— Еммі, що сталося?

— Та просто… — він зам'явся.

— Кажи вже! Мені цікаво.

— Елізабет… Вона моя колишня. Так склались обставини.

— Як це могли «так скластися» обставини, якщо вона, як і всі інші, сиділа в капсулі?

— Ну… побачив її профіль в Інстаграмі. І щось у серці йокнуло. Я вирішив показати їй світ. Випустив її на один день, просто погуляти разом серед руїн. У той день я закохався. Вона була, як маленьке сонечко — причудкувата, але мила й добра. Після того я не зміг її забути. Наступного дня прийшов знову. І так тривало два роки — щоночі я звільняв її, і ми гуляли нашим зруйнованим містом.

Я намагався, щоб Моніка нічого не дізналася. Тому й виходили тільки вночі. Але 12 липня вона все ж дізналась — прокинулась серед ночі попити води й побачила два маячки, що рухались вулицями. Вона сказала, що Елізабет треба вбити. Я відстояв її право на життя. Ми домовились — просто стерти їй пам’ять.

Я намагався забути її. Зрозумів, що в цьому немає сенсу. Та нещодавно Коліїс розповів мені про свою Елізабет. Історія була... точнісінько така сама. Один в один. Я просто втратив ґрунт під ногами. Думаю, її теж змусили забути.