Велике місто

Перед ними розкинувся величезний океан. Вода в ньому здавалася непроглядною, темною, а хвилі билися об берег, ніби намагалися застерегти їх від безрозсудного вчинку. Усі завмерли, розгублено вдивляючись у далечінь, тільки один Еммі залишався незворушним, як завжди.

— І як ми, по-твоєму, доберемося до твого дому? — з підозрою запитав Мейсон, склавши руки на грудях.

— Плисти треба. А що, у тебе є кращі варіанти? — зухвало відповів Еммі, піднімаючи брову.

— Ну, я… — почав було Самін, але запнувся.

— Кажи вже, не затягуй, — нетерпляче кинув Еммі.

— Я не вмію плавати, — тихо зізнався Самін, дивлячись у землю.

— Не біда, — фиркнув Еммі. — Твій батя понесе тебе на руках, а я — Агнес. Не вперше, — він знизав плечима, наче це було найзвичайнісіньке рішення.

Агнес, яка, як завжди, висіла в нього на спині, зітхнула. Їй зовсім не подобалася ця ідея, але вибору не було.

Вони пливли весь день, а потім і всю ніч. Холод пробирав до кісток, вода була крижана, а течія раз у раз намагалася віднести їх назад. Всі були настільки виснажені, що ледь могли рухати ногами.

Агнес поринула у свої думки. Вона згадала, як колись сиділа в капсулі Моніки на підвіконні, закутавшись у м’яку ковдру, з чашкою теплого чаю в руках. Вечірній дощ барабанив по склу, а за вікном не було видно нічого, крім темряви та мерехтіння ліхтарів. Тоді їй було тепло, затишно… комфортно. Від тих спогадів по шкірі побігли мурахи.

“Чому я знову біжу? Чи буде в мене колись стабільне життя? Комфорт? Чи я приречена завжди тікати?”

Задумавшись, вона навіть не помітила, як вони нарешті досягли берега.

— Вау… Це неймовірно! — вигукнула Агнес, відкривши очі.

Перед ними височіло велике місто на острові. Вежі, будинки, машини, неонові вогні — усе блищало, виблискувало, вражало своєю масштабністю. Навколо чувся гул транспорту, сміх перехожих, вигуки продавців, сирени поліції.

— Отож, тут я й жив увесь цей час, — сказав Еммі, оглядаючи їх зухвалим поглядом. — Зараз проведу коротку екскурсію, а завтра почнете працювати, навчатися і будувати своє життя. Бо я вас утримувати не буду.

— О, дякую, добрий самаритянине! — саркастично буркнув Коліїс.

— Завжди будь ласка, — з посмішкою відповів Еммі.

Вони йшли широкими вулицями, і їх усе дивувало: автоматизовані смітники, сотні велосипедів, величезні рекламні екрани на хмарочосах, магазини, переповнені електронними гаджетами, їжа, яку продавали просто на ходу.

— Це просто божевілля… — захоплено прошепотіла Агнес.

— Так, це вам не занедбані руїни, — хмикнув Еммі. — Ось і мій дім.

Вони зупинилися перед доволі скромною на вигляд будівлею.

— Ми що, будемо жити з тобою? — здивовано запитав Мейсон.

— Так. Але завтра я вас вижену, — байдуже відповів Еммі, відчиняючи двері. — Тож починайте шукати собі житло.

Квартира була не велика, але затишна. Спальня з великим ліжком, приставкою й плазмовим телевізором. Гостьова кімната з невеликим диваном. Кухня була просто частиною вітальні.

Агнес підійшла до вікна і, вражена, вдивлялася в нічне місто.

— Це неймовірно… — прошепотіла вона.

— Так-так, милуйтеся, а потім беріться за планшет і шукайте собі роботу та житло, — сказав Еммі, кидаючи планшет на стіл. — А я пішов спати.

Але ніхто не взяв планшет. Всі були настільки виснажені, що просто попадали, де стояли.

Агнес лягла на велике ліжко поряд з Еммі. Коліїс, Самін та Мейсон зайняли диван. Вони заснули в ту ж мить, ніби хтось вимкнув їх, як лампочку.

Агнес прокинулася від запаху кави та вафель.

Вона повільно підвела голову й побачила, як Еммі стоїть на кухні, спокійно готуючи сніданок. Він виглядав абсолютно невимушено, наче нічого з того, що сталося вчора, взагалі не було.

— О, ти вже прокинулася, — не повертаючись, сказав він. — Ну що ж, бери планшет і шукай роботу. Як заробиш гроші, купиш собі поїсти. Удачі.

— Чекай, що? — Агнес ошелешено дивилася на нього.

Але Еммі вже допивав свою каву. Він взяв куртку, закинув рюкзак за спину й безтурботно кинув:

— Я побіг на роботу.

Двері зачинилися.

Агнес ошелешено залишилася стояти на місці.

— …І що тепер робити?

Вона розбудила Мейсона, і вони разом вийшли на вулицю — розглядати це нове, дивне місто, що тепер мало стати їхнім домом.