Самотність не тікає

— До речі, Мейсон, пам’ятаєш Елізабет? — раптом запитала Агнес, дивлячись у землю.

— Елізабет?.. — Мейсон задумався.

— Так, вона була з нами в будинку. Моя найкраща подруга. Ми познайомилися, коли мені було вісім. Відтоді розмовляли кожного дня, 24/7. У неї не було друзів, окрім мене, бо всі вважали її дивною… — Агнес на мить усміхнулася, згадуючи їхні розмови. — Вона писала про кохання кукурудзи й м’яча, співала жахливо, хоча вірила, що стане співачкою. А ще в неї було рожеве волосся й заколки у вигляді піци… Але мені було цікаво з нею. Я знала, що ми будемо дружити до кінця життя.

Вона замовкла, намагаючись придушити хвилю емоцій, що накрила її.

— Я навіть не уявляю, як вона хвилювалася, коли я так довго не відповідала…

Раптом тишу прорізав крик:

— ТИ СКАЗАЛА ЕЛІЗАБЕТ?! ТАМ БУЛА ЕЛІЗАБЕТ?! — Коліїс різко розвернувся, його очі горіли панікою.

— Так… А що? — спантеличено промовила Агнес.

— Ми повинні повернутися за нею! — вигукнув Коліїс і, не чекаючи нікого, кинувся бігти в невідомому напрямку.

— І ЩО Ж ТОБІ ПРИСПІЧИЛО РОЗПОВІСТИ ПРО ЦЕ САМЕ ЗАРАЗ?! — розлютився Мейсон і помчав слідом за Коліїсом.

Самін же, злякавшись усього, що відбувалося, панічно кинувся взагалі в інший бік.

Агнес залишилася стояти на місці, ніби її прибило до землі. У грудях утворилася порожнеча. Їй здавалося, що вона втрачає всіх по черзі. Вона не витримала й просто впала на коліна, закриваючи обличчя руками. Ридання виривалися самі по собі, сльози капали на землю, змішуючись із пилом.

— Це все моя вина… — прошепотіла вона, стискаючи руки в кулаки. — Я знову одна…

Аж раптом чиясь рука торкнулася її плеча.

Агнес здригнулася й різко підняла голову. Перед нею стояв чоловік на вигляд років двадцяти п’яти. Він був світлошкірий, із темним волоссям і пронизливо-блакитними очима. На його правій руці виднівся великий шрам. Він нахилив голову набік і злегка посміхнувся.

— Господи, тільки тебе ще не вистачало… — пробурмотіла Агнес крізь сльози, сердито витираючи обличчя. — Ти хто такий?!

— Я Еммі, мені двадцять три. І мене послала твоя мамаша, щоб знайти тебе, тож пішли.

Агнес різко піднялася на ноги, блискавично зліпивши погляд із нього.

— Я нікуди з тобою не піду! — гаркнула вона. — Я нарешті вибралася з капсули! Я знайшла свою сім’ю! І що тепер? Знову одна?! А моя хвора мати хоче вбити всіх, а мене тримати при собі, ніби я її власність?!

Еммі закотив очі, розсміявся й насмішкувато хмикнув:

— Агнес, дівчино, слухай уважно. Я не поведу тебе до матері.

Він зробив крок ближче, уважно спостерігаючи за її реакцією.

— Але, знаєш… ти мені подобаєшся. Тому, можливо, я тобі допоможу.

— Не потрібна мені твоя допомога! — різко відповіла вона. — Просто йди геть!

— Ні-ні-ні, — він знову посміхнувся і підняв палець догори. — Якщо я не приведу тебе, та ще й залишу тут одну, твоя мамаша точно мене зжере.

Його усмішка стала ще хитрішою.

— Тому давай, витирай соплі й пішли далі перетинати кордон.

Агнес відчула, як її починає трясти від злості.

— Ні, Еммі! Мені потрібно знайти батька та двох братів, які, до речі, побігли в різні боки! Тому або допомагай мені, або йди геть! Я більше не дозволю нікому мною командувати!

Еммі задумливо зиркнув на неї, а потім усміхнувся:

— Ну гаразд… Але знайти їх буде нелегко.

— У тебе є телефон?

— Очевидно.

— У всіх, хто коли-небудь жив у капсулі, є чіп. Можеш знайти їх через нього?

Еммі швидко клацнув по екрану й промовив:

— Гаразд, у нас є маячок. Самін — недалеко.

Агнес миттєво підняла голову:

— Тоді йдемо за ним!

Їхня група збільшилася до трьох, коли вони знайшли Саміна. Але Коліїс… Він біг занадто швидко.

— Він мчить, як навіжений, — пробурмотів Еммі, вдивляючись у телефон.

— Нам потрібно знайти Мейсона! — Агнес виглядала стривожено. — У нього немає чіпа, бо він…

Але вона замовкла, коли побачила перед собою полум’я.

Її серце наче стиснулося. Перед очима раптом спалахнули спогади — той день, коли вона вибралася з капсули… Вогонь, паніка, біль…

Вона завмерла, відчуваючи, як тіло починає тремтіти.

— Еммі… ну чому я така?.. — її голос зірвався на плаксивий шепіт.

Еммі закотив очі.

— Агнес, дурепо, закрийся, будь ласка. Я тут не для того, щоб слухати твої нюні. Або ми біжимо, або я відведу тебе до матері.

Агнес люто стиснула зуби:

— Ти все-таки скотина, Еммі… Ну гаразд. Але мені здається, щось піде не так…

І, ніби на підтвердження її слів, з хащів вискочив олень — просто на Агнес. Вона не встигла зреагувати, її ноги підкосилися, і коліна вивернулися в неприродному напрямку.

Від різкого болю вона закричала.

— ЕММІ! МЕНІ БОЛЯЧЕ! Я ЗАРАЗ ПОМРУ!

Еммі навіть не зупинився. Він просто вправив їй коліна, закинув її на плечі, ніби мішок картоплі, і побіг далі.

— Тримайся, я зараз прикладу подорожник, — хихикнув він.

Полум’я швидко поширювалося, пожираючи дерева. Треба було бігти. І швидко.