Вихід з пастки?

Темрява. Тиша. Напружене дихання лунало в маленькому просторі, де вони всі опинилися.

— Ми опинилися в пастці, — промовив Мейсон, намагаючись приховати паніку в голосі. — Але не треба панікувати, вона не буде тримати нас тут вічно…

Проте він сам не вірив у свої слова.

Агнес стиснула кулаки. Її голова була переповнена думками, але одне було зрозуміло: все, що вона знала про своє життя, виявилося брехнею.

— То… ми тепер можемо називати тебе татом? — невпевнено запитав Самін, глянувши на Мейсона знизу вверх.

— Буде краще просто Мейсон, — відповів чоловік з сумною посмішкою. Йому самому треба було звикнути до того, що він став батьком трьох дітей.

— Тож який план? — тихо прошепотів Коліїс.

— Тсс, не так голосно, — перебила його Агнес, озираючись. — Вона може за нами стежити, може чути кожне наше слово.

Коліїс пирхнув, ніби це не мало значення, але швидко знову замовк.

Агнес задумливо подивилася на нього. Вперше за ці дні вона розглядала його уважно. Він був таким же, як і вона: ті самі риси обличчя, та ж структура кісток, навіть ямочки з веснянками — їх у неї ніколи не було ні з ким спільних.

Вона зробила глибокий вдих і запитала:

— Коліїс… можеш розповісти мені про Моніку? Вона жахлива людина?

Він напружився, але в його очах з’явився сум.

— Мама… ну, — він запнувся, а потім відвернувся, щоб не дивитися їй в очі. — Вона використовувала мене з моїх одинадцяти років. Щодня я чув тільки «Агнес те», «Агнес се»… Ми повинні знайти Агнес. Ти була її єдиною метою, її єдиною турботою. Вона ненавиділа нас із Саміном. Я ніколи не мав свого власного життя, тільки твоє.

Він зробив паузу, а потім холодним голосом додав:

— Саме тому я ненавиджу тебе.

Агнес відчула, як у неї завмерло серце.

— Коліїс, мені дуже шкода, — прошепотіла вона. — Але я впевнена, що ми ще зможемо подружитися…

Коліїс нічого не відповів.

Час у пастці плинув повільно. Вони не знали, який зараз день, місяць чи година. Здавалося, що пройшла вічність. Між ними панувала напруга. Вони майже не розмовляли.

І ось, уперше за довгий час, зверху почувся голос Моніки:

— Минуло три місяці. Вам ще не набридло?

У відповідь — тиша.

Але потім несподівано заговорила Агнес.

— Моніко… мамо…

Її голос був змучений, але рішучий.

— Мені набридло тут сидіти. Я бачу, що в нас багато спільного… Вибач мене, будь ласка. Все життя я мріяла про маму, а за ці три місяці я зненавиділа Мейсона, Коліїса та Саміна.

Вона зробила паузу, ніби збираючись із силами.

— Благаю, давай почнемо все з чистого аркуша. Забудемо про них назавжди.

Вона сказала це з таким розкаянням і смутком, що Моніка не могла не повірити.

— Донечко… — зворушено прошепотіла вона. — Як багато років я чекала цих слів…

Моніка витягла Агнес із пастки. Вони відправилися в розкішний пентхаус-капсулу.

Там усе було, як у казці: величезні ліжка, розкішне джакузі, безліч кімнат, золоті люстри та дзеркала в масивних рамах.

— Ну що, донечко? Подобається? — запитала Моніка, гордо оглядаючи своє творіння.

— Дуже, мамо. Дякую, що дала мені шанс стати нормальною донькою.

Моніка посміхнулася.

З цього моменту вони стали нерозлучними. Вони спали разом, їли разом, гуляли разом.

Одного ранку Агнес прокинулася і побачила на столі круасани та записку.

«Виходь через чорний вхід. Я проведу тобі екскурсію містом».

Агнес зробила, як було написано.

Але коли вона вийшла, то застигла від жаху.

Місто було мертве. Руїни, обгорілі будинки, зруйновані дороги. Не було ні людей, ні життя. Лише уламки минулого.

— Мамо, мені не по собі… — тихо сказала вона.

— Ти звикнеш, донечко, — спокійно відповіла Моніка. — Головне, що ми разом.

Вони повернулися додому, і Моніка заварила каву. Вони сиділи, мило розмовляли, і, здавалося, вперше в житті Агнес була щаслива.

Минали місяці.

Моніка була ідеальною матір’ю. Вона цікавилася справами Агнес, дарувала їй дорогі прикраси, кожного дня приносила нову сукню.

Одного разу Агнес зізналася:

— Мамо, я з тобою така щаслива… Але мене не відпускає відчуття, що щось не так.

Моніка замислилася.

— Любонько, я тебе розумію… Таке відчуття, ніби ми про щось забули…

— Так! — раптом вигукнула Агнес. — Я хочу помститися цій трійці безглуздих хлопців! Давай витягнемо їх і будемо мучити, доки вони не помруть!

Моніка здивовано глянула на неї.

— Донечко… А Мейсон? Він же твій батько…

Агнес похитала головою.

— У мене є ти, і мені більше ніхто не потрібен.

Моніка посміхнулася.

Вона витягла хлопців із пастки, і всі разом вони опинилися в розтрощеному парку.

Моніка витягла пістолет і направила його на Саміна.

— Я ненавиділа тебе стільки років… — холодно промовила вона.

— Мамо, — перебила Агнес. — Я хочу зробити це сама. Принеси мені гарний пістолет.

Моніка кивнула і пішла.

Як тільки Моніка зникла за горизонтом, Агнес різко повернулася до хлопців і прошепотіла:

— Тікайте.

Вона швидко озирнулася, переконавшись, що ніхто не підслуховує, і продовжила:

— У мене був телефон і доступ до інтернету. Я шукала інформацію про наше місто… Але його немає. В жодній новині, в жодній мапі. Тобто в інших країнах капсул немає, а отже, десь там існує справжнє життя!

Хлопці перезирнулися.

— Ми підемо вночі, — додала вона. — Зустрінемось біля фонтану. Головне, щоб Моніка нічого не запідозрила.

Вони не стали сперечатися. Це був їхній єдиний шанс.

Моніка повернулася, несучи в руках блискучий срібний пістолет. Вона зупинилася, озирнулася… Хлопців не було.

— Мамо, — спокійно сказала Агнес, підходячи до неї. — Я їх убила. Відправила назад у чорну діру.

Моніка гордо кивнула.

— Молодець, донечко, я знала, що ти не підведеш.