Дім людей

— Так що, Агнес, ходімо.  
— А куди ми підемо?  
— Щось багато питань ти задаєш.  

Навколо здіймалися дикі квіти — сині волошки, яскраві маки та ніжні ромашки. Їхні пелюстки тремтіли від кожного подиху вітру, і повітря було напоєне м’яким ароматом. Десь у високості співали жайворонки, їхні голоси зливалися з шелестом трави, створюючи справжню симфонію природи.

Агнес зупинилася на мить, провела рукою по колосках і посміхнулася.  
— Тут так спокійно… — прошепотіла вона.  

Мейсон лише кивнув, дивлячись уперед. Його завжди тримав у напрузі світ, сповнений небезпек, але зараз, у цьому полі, навіть він відчув себе частиною чогось більшого, ніж просто боротьба за виживання.  

Раптом Агнес помітила маленький старий покинутий будинок. Вона бачила такий уперше, але від цієї занедбаної будівлі була у захваті. Все довкола заросло кущами, дерев’яні балки обламувалися та падали, проте цікавість взяла гору, і вона, не думаючи, рушила вперед.  

— Стій, там небезпечно! — крикнув Мейсон, помітивши її намір.  
— Тоді навіщо ти мене сюди привів, якщо тут так небезпечно? — відрубала вона і, кинувши на нього зухвалий погляд, побігла вперед.  

Мейсон тільки встиг зітхнути, але все ж пішов за нею. Відкривши двері, вони обоє стали, як вкопані. У напівтемряві коридору виднілася одна єдина кімната, з якої пробивалося слабке світло. Щось підказувало їм, що туди краще не заходити.  

— Агнес, зараз тихо зайди за двері. Вони не мають нас побачити, — майже шиплячи прошепотів Мейсон.  

Проте було пізно. Двері раптово відчинилися навстіж.  

— Ха-ха, виходьте, ми вас уже побачили, — пролунав холодний голос.  

Перед ними стояли люди в чорних плащах. Їхні голоси були змінені, обличчя приховані за масками.

Агнес і Мейсон кинулися тікати. Вони не могли стримати сліз. Паніка, страх, відчай — усе змішалося, але, незважаючи ні на що, вони трималися за руки, як ніби цей жест міг їх урятувати. Але ніхто з них більше не вірив у порятунок.

З-за дерева раптом вибіг робот, швидко схопив їх металевими руками й поніс назад у той самий будинок. Тепер вони опинилися всередині. Обстановка була напружена. У темній кімнаті стояли люди в чорному. Їхні обличчя досі були приховані, а на невеликому дерев’яному столі мерехтіли екрани комп’ютерів. Камери показували абсолютно всі місця, де раніше перебували Мейсон і Агнес.

— Все-таки знайшла мене, Моніко…

Після цих слів Агнес відчула, як серце стислося в грудях. Вона різко сіла на підлогу, дивлячись на Мейсона переповненими страхом очима. Вона не розуміла, що відбувається. Хто взагалі цей чоловік?

— Ха-ха, вгадав! Але відповідей ви не отримаєте. Хотіли обдурити систему? Думали, все так просто? Ні. Ми знали, що ви тут, ще з перших днів, — промовила людина в чорному плащі, повільно знімаючи капюшон і маску.  
— Я — Хьюгі Рейман.  

Мить — і все змінилося. Агнес і Мейсон опинилися у незнайомому місці. Величезний зал, схожий на розкішний маєток, але водночас із якимось похмурим відтінком. Навколо стояли люди.

Агнес завмерла. Вона знала цих людей. Це були її онлайн-друзі, ті, з ким вона спілкувалася в мережі. Але тепер вони були тут, живі, не на екрані…

Що це за місце? Чому всі тут? Хто такий Мейсон? Чому Хьюгі Рейман назвав її Монікою? І найголовніше — чому вона досі жива? Тисячі питань крутилися в її голові, але відповіді вислизали, немов тіні.

Її друзі підбігли до неї, обіймаючи, засипаючи питаннями:  
— Де ти була? Чому не заходила? Як справи?  

Вони поводилися так, ніби нічого не сталося. Ніби все це було нормально.

Раптом голос згори розрізав повітря:  
— Будинок закритий. Ви не вийдете звідси, доки не знайдете людину, яка вбила мою дочку.  

І тоді все змінилося.  
Пам’ять усіх розблокувалася.

І почався справжній хаос.