Кохання мейсона

На ранок вона прокинулася з сильними подряпинами і укусами по всьому тілу. Це було дуже дивно, бо в її капсулі, де вона жила все життя, не було ні однієї комахи. Спочатку вона подумала, що помирає: біль був нестерпним, усе свербіло й пекло. Вона усвідомила, що знаходиться на відкритому полі, зовсім одна, знесилена і розбита життям. Раптом вона побачила великий рудий комок. Як виявилося, це була хижа лисиця. Страх паралізував її, і це був останній спогад того дня. Вона втратила свідомість.

Коли Агнес знову прокинулася, вона не відчувала свого тіла. Усе здавалося далеким і чужим, але вона чула голоси. Невідомі люди говорили:
— Що з нею робити? Пам’ять не чиститься.

Їхні слова звучали холодно й відсторонено, але вони не залишали її свідомості. Потім темрява накрила її знову.

Чергове пробудження було іншим. Вона лежала на тому ж полі, а поруч із нею сидів чоловік, який зосереджено накладав шви на її розірвану до кістки руку. Від шоку вона спершу не змогла нічого сказати, лише дивилася, як він працює. Нитки й голка, які він використовував, були зроблені з дерева — це здалося їй ірраціональним, але водночас реальним.

— Мейс… — прошепотіла вона. — Чому я нічого не відчуваю? Що взагалі сталося?

Чоловік, не припиняючи працювати, відповів:
— Я ввів тобі наркоз із соку особливого дерева. Тому ти нічого не відчуваєш. А сталося ось що: кілька днів тому ти втекла з табору. Тебе покусали комарі, а потім лисиця розірвала твою руку. Але, на щастя, я тебе знайшов.

Агнес на мить замовкла, переварюючи його слова.

— Боже мій, яка ж я дурепа. Обіцяю, що більше так робити не буду.

Мейсон зітхнув і холодно відповів:
— Та мені взагалі начхати. Просто немає кому прибирати й готувати їжу, тому я тебе й врятував.

Його слова зачепили, але вона промовчала. Агнес пролежала там ще кілька годин, роздивляючись небо й траву. Усе перед її очима пливло, ніби вона перебувала під водою. Мейсон мовчки сидів поруч, терпляче чекаючи, поки ефект наркозу мине.

Коли через дві години вона піднялася, ноги все ще були слабкими, але вона зуміла піти. Разом вони спокійним кроком рушили до його намету. Однак посеред дороги Мейсон раптом зупинився. Його обличчя було задумливим.

— Я почав плакати, — сказав він, не дивлячись на неї. — Згадав свою дівчину. Це було років десять тому. Ми познайомилися майже так само, як і з тобою. Вона теж була поранена й знесилена. Її звали Моніка. І знаєш… Коли я побачив тебе, мені здалося, що вона переродилася в твоє тіло.

Агнес зупинилася, витріщившись на нього.

— Що? — холодно запитала вона.

Мейсон гірко усміхнувся:
— Але потім я зрозумів, що це маячня. Ти просто нікчемна зануда, яка нічого не вміє, окрім як жалітися. І зовнішність у тебе так собі. Фігура ще нормальна, але лице твоє — це просто жах. А от Моніка була ідеальною. Вона була моїм променем світла, який змушував мене продовжувати жити.

Агнес відчула, як її охоплює злість.

— Ти що, з глузду з’їхав? — обурилася вона. — Я була онлайн-моделлю! Усі пабліки викладали мої фото й називали найгарнішою дівчиною! Але гаразд, у всіх своя думка. Так що сталося з цією Монікою?

Мейсон замовк. Його обличчя стало серйозним і відстороненим.

— Вона… — почав він тихо. — Вийшла вночі набрати води й зникла безвісти.

Його слова зависли в повітрі, як важкий камінь, і Агнес зрозуміла, що ця історія значила для нього набагато більше, ніж здавалось.

Агнес зупинилась і подивилась на Мейсона з невимовною цікавістю, намагаючись зрозуміти, чи він справді говорить про якесь давнє кохання, чи просто хоче вивести її з себе. Її мозок, все ще затуманений дією наркотика, повільно переварював його слова.

— Тобто ти думаєш, що я якась “перероджена Моніка”? — нарешті промовила вона, криво усміхнувшись. — Це якась жахлива спроба компліменту чи натяк, що ти мене все одно ненавидиш?

Мейсон на мить замовк, дивлячись у далечінь. Він, здавалося, вагався, перш ніж відповісти:

— Ні, я не ненавиджу тебе, Агнес. Просто… ти нагадала мені її. Спочатку це здалося збігом, але потім я почав помічати дрібниці. Як ти спиш, як відвертаєшся, коли нервуєш, як дивишся на небо, ніби шукаєш щось. Моніка робила так само.

Агнес зітхнула й підняла погляд до неба, де хмари неквапливо пливли в безкрайній синяві.

— Ти серйозно думаєш, що я — це вона?

Мейсон засміявся, глухо й трохи сумно:

— Ні, звісно, ні. Я не вірю в реінкарнацію чи якусь там магію. Але знаєш, у цьому світі ми всі тримаємось за те, що дозволяє не втратити глузд. Для мене це спогади про Моніку. А тепер, схоже, ще й про тебе.

Вони мовчки йшли далі, поки не дійшли до його намету. Намет був невеликий, обвішаний всяким мотлохом: старі ліхтарі, зламані інструменти й клаптики тканини. Мейсон розгріб місце біля входу, щоб Агнес могла сісти.

— Так що, — почала вона, притулившись до намету, — якщо Моніка була такою ідеальною, чому ти досі не знайшов її?

— Я шукав, — сказав Мейсон, опускаючи очі. — Але в тих краях, де вона зникла, одні пустки. Там нічого не знайдеш, хіба що власну смерть.

— Можливо, вона не зникла, — міркувала Агнес, дивлячись на свої перев’язані рани. — Можливо, вона вижила і просто… не змогла повернутись.

Мейсон мовчав. Її слова звучали логічно, але в його очах було щось інше — ніби він уже давно змирився з тим, що Моніка не повернеться.

— А ти що робила в цьому полі? — раптом запитав він, різко змінюючи тему.

Агнес відвела очі, відчуваючи, як хвиля сорому накриває її.

— Я просто хотіла… Втекти.

— Від чого? — його голос став серйозним, але не ворожим.

— Від усього. Від тебе, від цього життя… Від самої себе, напевно, — прошепотіла вона, гірко усміхаючись.

Мейсон замовк, а потім підійшов ближче, нахилившись до неї.

— Від себе втекти не вийде, Агнес. А ось змінити щось — цілком.

Він сів поруч, і вони довго мовчали, дивлячись, як сонце ховається за горизонтом.