Тіні північного горизонту

Вони бігли так швидко, як ніколи раніше. Агнес захекано озирнулась на Мейсона, і несподівано для самої себе запитала:

— А як ти взагалі тут опинився?

Ці слова, мов стріла, вирвались із її вуст. Мейсон помітно знітився, його крок на мить збився з ритму.

— Я… ну… біжімо швидше, — пробурмотів він, ухиляючись від прямої відповіді.

Ця невиразна відповідь здалася їй дуже дивною. Вона довірила йому всі свої таємниці, розповіла навіть те, що ніколи нікому не казала. А він не міг відповісти на просте запитання? “Яка гидка людина,” — подумала Агнес. Однак часу на обурення не було. Їхні ноги невпинно несли їх уперед через поле, густо вкрите високою травою, що пахло солодко і свіжо, мов літній ранок. Під ногами чавкала земля, виглядали з трави хробаки, подекуди траплялися сухі гілки.

Та навіть це здавалося дивним. Агнес ніколи не бачила такого пейзажу раніше. Усе навколо, ніби ожиле з іншого світу, тягнуло її до себе, змушувало забути про втому.

Минуло п’ятнадцять хвилин, хоча за відчуттями — цілі три години. Нарешті Мейсон раптово зупинився, різко кинувши:

— Почекай.

— Мейсон, мені треба віддихатися, — зітхнула Агнес, притулившись до найближчого дерева. — У мене паморочиться голова від такого марафону.

— Добре, чекаю, — коротко відповів він.

Агнес підняла голову і застигла. Перед нею розкинувся неймовірний краєвид. Захід сонця виливався малиново-оранжевими відтінками, що переливалися і змішувалися на горизонті, ніби чиясь рука малювала цю картину широкими мазками.

— Я… я такого ще ніколи не бачила… Це просто… вау! — прошепотіла вона, розгублено витираючи піт із чола. — Але… як це допоможе нам витягнути людей на вулицю?

— Усе просто, — відповів Мейсон, багатозначно глянувши на неї.

— Ну, якщо просто, то поясни.

Мейсон мовчки дістав з наплічника старий фотоапарат. Агнес здивовано нахилила голову.

— Це що, плівковий? Серйозно? — вона розсміялася. — І ти думаєш, це нам допоможе?

Вона почала сміятися ще голосніше, майже задихаючись від своєї реакції. Мейсон зберігав спокій.

— Так, — відрізав він. — Ми будемо фотографувати все це неймовірно гарне.

— А потім? — Агнес усе ще не могла серйозно сприйняти його ідею.

— Потім…

Раптом годинник пробив північ. Агнес не помітила, як усе навколо змінилося: повітря стало холоднішим, а небо темнішим, мовби всмоктуючи залишки кольорів заходу.

Мейсон раптом замовк і змінився. Його голос, його поставу, навіть вираз обличчя ніби підмінили.

— Все, ходімо звідси, — холодно кинув він. — Завжди мене на якісь дурниці уламуєш.

Агнес здивовано дивилася на нього, але не хотіла сперечатися. Вона розуміла: щось відбувається, і пояснень поки чекати не варто. Вони поверталися додому мовчки.

Її кроки втомлено чавкали по землі, а думки крутилися навколо незрозумілої поведінки Мейсона. “Чи справді я зможу провести з ним усе своє життя?” — промайнуло в її голові. Вона похитала головою, ніби відганяючи це питання.

Коли вони дійшли до будинку, Агнес мовчки зачинила двері за собою. Ніч була тихою, але в її душі вирувала буря.