Цукерка безвиході

Мейсон став першою людиною, з якою я познайомилася за межами свого тісного світу. Я все життя провела у повній ізоляції, оточена лише стінами, що захищали мене від зовнішнього світу. Інших людей я бачила лише здалеку – у книгах, у мріях, але ніколи в реальності.

І ось, зустріч із ним мала б стати чимось захопливим, першим кроком у невідоме. Але з самого початку Мейсон проявив себе не найкращим чином. Він поводився так, ніби я якимось чином зіпсувала йому життя ще до того, як ми зустрілися. Його недоброзичливий погляд змушував мене почуватися настільки некомфортно, що я ледь стримувалася, аби не втекти назад у свій замкнутий світ.

Між нами панувала така напруга, що навіть повітря ставало важким.

Агнес та Мейсон з вечора сперечалися, навіть не намагаючись приховати неприязнь один до одного. Але все ж, коли ніч опустилася на ліс, вони змушені були піти спати в одну палатку. Хоча й спали на протилежних краях, атмосфера залишалася напруженою.

Ранок розпочався несподівано.

– Добрий ранок, принцесо! Як спалося? – голосно і бадьоро промовив Мейсон, широко усміхаючись.

Агнес, почувши ці слова, застигла на місці, немов хтось ударив її блискавкою.

– Мейсон, це… це точно ти? – запитала вона, не вірячи своїм очам і вухам.

– А хто ж іще? – здивовано відповів він, нахиляючись, щоб розплутати блискавку на рюкзаку.

Агнес була настільки приголомшена його різкою зміною настрою, що ледь не впала просто на землю. Мейсон, який зазвичай кидав у її бік лише саркастичні зауваження, тепер виглядав як зразковий компаньйон.

– Я тут подумав… – почав він, витираючи руки об штани. – Мабуть, я підтримую твою ідею витягти всіх на вулицю, аби вирішити наші проблеми разом.

– Ого! – здивовано видихнула Агнес. – Це я щойно почула від тебе?

– А що, я не можу бути командним гравцем?

Від несподіванки вона навіть розгубилася, але швидко зібралася:

– Ну, якщо ти серйозно, тоді давай думати разом.

Однак плану як такого не було. Вони довго сиділи біля згаслого вогнища, обговорюючи різні ідеї, але жодна з них не виглядала здійсненною. Мейсон здавався задумливим. Раптом його обличчя проясніло, і він вигукнув:

– Згадав! 12 років тому якийсь старенький чоловік на ярмарку дав мені дивну цукерку. Він сказав: «З’їж це, коли буде справжня безвихідь».

– І що? – Агнес скептично підняла брову.

– Може, час настав?

– Ти серйозно? Думаєш, якась старезна цукерка вирішить наші проблеми?

Мейсон, не звертаючи уваги на її насмішки, витягнув із кишені маленький згорток. Розгорнувши його, він побачив ту саму цукерку, вже трохи потемнілу, але все ще цілу.

– Тільки не кажи, що ти зараз це з’їси, – попередила Агнес, але Мейсон уже кинув цукерку до рота.

На його обличчі на мить з’явився дивний вираз, і він різко піднявся.

– Я зараз повернуся! – крикнув він, не пояснивши нічого, і швидко побіг у глиб лісу.

– Мейсон! Ти що, з глузду з’їхав?! Повернися негайно! – кричала йому навздогін Агнес, але той навіть не озирнувся.

Вона впала на землю, охоплена панікою й роздратуванням.

– Ось так завжди! Чудовий план! Тепер я знову одна… – пробурмотіла вона собі під ніс, обхопивши голову руками.

Минуло вже більше двох годин, а Мейсона не було. Агнес почала ходити навколо табору, нервово поглядаючи в той бік, куди він зник.

– Якщо він не повернеться… – почала вона, але не встигла закінчити думку, як почула шум у кущах.

Звідти виринув Мейсон, тримаючи в руках якусь мапу. Його очі горіли ентузіазмом.

– Я знайшов! – радісно вигукнув він.

– Що ти знайшов? – насторожено запитала Агнес.

– Вихід. І тепер я точно знаю, що робити.

Агнес подивилася на нього, все ще сумніваючись, але його впевненість, здається, була справжньою.

– Якщо ти брешеш, я перша тебе приб’ю, – сказала вона, але все ж посміхнулася.

– Тоді ходімо, принцесо. На нас чекають пригоди! – підморгнув їй Мейсон.

І хоча Агнес все ще не могла зрозуміти, що насправді сталося, вона вирішила йому довіритися. Принаймні цього разу.