Розділ 11

Розділ 11

Кіндрат відчув, що у нього всередині все стиснулося від неприємного передчуття. Трясця, невже вона здогадалася? А може, Максим проговорився?

— Я думаю, — продовжила Химка, не відводячи від боса погляду, — що це…

Тут Химка зробила маленьку паузу, і Кіндрат прямо фізично відчув, що вона зараз скаже, що це він зробив, спеціально її підставив, почне звинувачувати, і йому тоді знову доведеться брехати, викручуватися… Чорт, правду кажуть, що якщо збрехав один раз, то друга брехня вже стоїть поруч і нашіптує брехливі слова у вуха… Кіндрат напружився і приготувався. До чого? Продовжити обман чи зізнатися? Він і сам не знав...    

— Це Всесвіт просто вирішив втрутитися, я думаю, — опустила погляд Химка на Рохлика і почала його гладити. — Бо надруковані банери — це нудно. А графіті наживо — це прямо драйв! Мені дуже сподобався мій перформанс, хоч я завжди ставлюся дуже з острахом до нових і спонтанних ідей. Так-так! — кивнула дівчина Кіндрату, котрий здивовано на неї глипнув. — Це збоку здається, що в мене все виходить гладко і швидко, а насправді я теж сповнена сумнівів, що нічого не вийде, що нова ідея — не перспективна і так далі! Просто я ніколи цього не показую. У мене принцип: якщо я щось почала, то мушу довести до кінця. Навіть дурницю. Так що я вдячна цій їхній поломці в друкарні, вийшло й справді суперово!

Кіндрат непомітно і з полегшенням видихнув, швидко відпив кави з папірянки і кивнув. Фух! Схоже, дівчина ні про що не здогадалася. От халепа, він зрадів, що його не зловили на підступі й обмані. Наче дитина втішився. Але сором, який стирчав усередині чоловіка гострою скалкою, ніде не подівся і від цього не став меншим…

— Можливо, ви маєте рацію, Юхиміє Едуардівно, — сказав Кіндрат, відвівши погляд. — Всесвіт іноді діє дуже… е-е-е… непередбачувано.

Дівчина раптом підвелася з підлоги, переклавши Рохлика на свій рюкзак, і ступила впритул до Кіндрата. Чоловік напружився, адже вона опинилася так близько, що він трохи розгубився, бо ніхто й ніколи з підлеглих не наближався до Кіндрата аж так близько.

— А знаєш, чого тобі не вистачає, босе? — спитала Химка, дивлячись йому прямо в очі зверху вниз. 

— Ч-чого? — Кіндрат з жахом усвідомив, що його голос зрадницьки тремтить, адже дівчина була так близько, що Кіндратові з голови повилітало все на світі.

— Трохи кольору, — реготнула Химка. 

Не встиг бос і оком змигнути, як вона спритно простягнула руку і вказівним пальцем, на якому ще залишалася не витерта рожева фарба, швидко мазнула боса по кінчику носа.

— Трясця! Що ви робите?! — обурено відсахнувся Кіндрат, хапаючись рукою за ніс. — Фарба ж не відмиється! І взагалі, це неприпустиме порушення субординації! Ми ж на роботі!

— Відмиється! Гм. Ну-у-у... Напевно. А тобі личить, до речі! Адже робить тебе схожим на живу людину, а не на ро́бота, — відповіла Химка весело. — Чао-какао, Кіндер-сюрпризе! Побачимося завтра!

Дівчина  розвернулась, підібрала свій рюкзак і Рохлика з підлоги й пішла до виходу з павільйону. 

Кіндрат же, обурено провівши  її поглядом, дістав із кишені хустинку і почав роздратовано витирати свого носа, але рожева пляма не витиралася, а лише розмазувалася...