Розділ 2

Розділ 2

— Агов! Це що таке?! Куди ви це тягнете?! — зарепетував Кіндрат, остаточно втрачаючи залишки незворушності. — Не чіпайте мій диван! Він коштує більше, ніж ви заробляєте за рік! Хай стоїть, де стояв!

Вантажники, які саме намагалися якось підступитися до дивана і прилаштовувалися так, щоб перенести його на інше місце, завмерли з переляканими обличчями.

— Хлопчики, не слухайте цього буркотуна, — безтурботно махнула рукою Юхимія, витягуючи з коробки купу строкатих блокнотиків і ручок. — Поставте мого фламінго он туди, біля вікна, щоб його сонечко освітлювало. А цей ваш диван і ваші похоронні… е-е-е… частини інтер'єру, пане Кіндере, — вона критично і скептично поглянула на чорні меблі боса, — ми пізніше спробуємо зробити більш веселенькими. Наприклад, цей монстрячий диван накриємо пухнастим салатовим пледом. Бо зараз він має такий вигляд, неначе ви його притарабанили сюди із замку графа Дракули.

Кіндрат відчув, що у нього почало сіпатися око. Щоб не сваритися і не нервуватися ще більше, він дуже сильно зціпив зуби, спеціально повільно підійшов до свого ідеально чистого столу, схопив мобільний телефон і тремтячими від гніву пальцями аж на третій раз правильно набрав номер Едуарда Вікторовича, котрий знав напам'ять, бо зовсім забув, що можна знайти його в контактах.

— Алло! Едуарде Вікторовичу! — гаркнув він, як тільки на тому кінці зв'язку відповіли на дзвінок. — Що це за неподобство?! Що це за божевільна дівка, яка просто зараз розгромлює мій кабінет?! Ви казали мені минулого разу про нового креативного директора, але ж не про таке стихійне лихо з якогось абсурдного цирку!

Юхимія навіть не подивилася в його бік, дістаючи з чергової коробки щось пухнасте, схоже на гігантського рожевого зайця, і з розмаху садовлячи його прямо на свій новий кислотно-жовтий стіл, який вантажники вже склали.

У телефоні Кіндрата почулося важке зітхання власника компанії.

— Кіндрате, тримайся! Я тебе дуже попрошу, щоб ти не кричав на неї і не звільняв у перший же день. Дай їй хоча б місяць. Це Юхимія. Моя донька.

— Донька?! — Кіндрат мало не впав на місці. Він повільно підняв руку і смикнув та послабив вузол краватки, бо йому раптом катастрофічно забракло повітря. — Ва-ваша... е-е-е… донька?

— Саме так, — знову зітхнув Едуард Вікторович. — І вона зараз твій новий співробітник. Ти ж сам казав мені минулого разу, що нам потрібен нестандартний підхід, аби цього року наша фірма все-таки отримала відзнаку. І я подумав… Точніше, це Химка подумала і вирішила мені допомогти. Ти не дивися, що вона така… гм… нестандартна. У неї червоний диплом університету. І кілька проєктів у тих компаніях, де вона працювала, справді вистрілили. Тому буде цього року у тебе нестандартний підхід. Усе, Кіндрате, я на зустрічі з інвесторами, не відволікай. Працюйте там! — і в телефоні почулися короткі гудки.

Кіндрат повільно поклав телефон на стіл. Чорт! Ця епатажна панянка була донькою власника їхньої фірми! А отже, — мажорка! Капризуля! Катастрофа! Він перевів сполоханий погляд на свою нову сусідку по кабінету.

Юхимія тим часом уже встигла розігнати вантажників і тепер із величезним ентузіазмом розставляла на своєму столі цілу батарею різнокольорових стаканчиків під олівці та ручки, купу якихось баночок із дивними блискітками та неймовірно багато товстих ручок у вигляді кактусів, єдинорогів та ще бозна-чого.

— Що, татко сказав слухатися мене і не пручатися? — підморгнула вона Кіндратові, зловивши його ошелешений погляд.

Чоловік глибоко вдихнув. Потім видихнув. Згадав усі модні техніки заспокоєння, про які читав у розумних книжках для топ-менеджерів. І ні чорта не допомогло!

— Юхиміє, я б хотів.., — почав він говорити нейтральним і спокійним тоном, намагаючись повернути собі авторитет генерального директора.

— Та хай уже! Ми ж будемо працювати разом! Давай на “ти”, я не вмію довго “викати”! І можеш називати мене Химка, — перебила його дівчина, голосно сьорбнувши з яскравої папірянки кави, яка звідкись з'явилася у неї в руках, і лизнувши яскраво нафарбовані губи, на яких залишилися краплі.

— Юхиміє Едуардівно, саме тому, що у нас із вами ділові відносини, я вимагаю звертання на “ви”! — з натиском повторив Кіндрат, підходячи ближче до умовної і уявної лінії, що розділяла тепер його класичний строгий кабінет і божевільне нагромадження яскравих речей цієї мажорки. — Оскільки ми змушені будемо ділити цей простір, давайте одразу встановимо правила. По-перше, ви ні за яких обставин не перетинаєте уявну лінію, що проходить рівно посередині цього кабінету. По-друге, я не потерплю ніяких змін на моїй частині офісу! І по-третє, я забороняю вам розкидати свої.., — Кіндрат із огидою вказав на плюшевого рожевого монстра, — дурні іграшки на моїй території!

Дівчина схилила голову набік, і її неймовірна кучмата зачіска кумедно підстрибнула в такт руху. Вона мовчки обвела поглядом строгий кабінет Кіндрата, де все було просто бездоганним, кожна папка на полицях стояла за алфавітом, а кожен олівець у чорних підставках був зразково заточений, потім подивилася на боса, одягненого в сірий костюм-трійку, який ідеально підходив до інтер'єру цього кабінету, і раптом хитро примружилася та широко посміхнулася.

— А якщо я порушу твої нудні правила, Кіндер-сюрпризе, то що ти мені зробиш? Поставиш у куток?

Кіндрат стиснув щелепи так, що аж зуби заскрипіли. Трясця, ця дівчина була не просто нестерпною заразою, але й, як виявилося, пекельним випробуванням, посланим йому небесами за якісь невідомі йому, але, певно, дуже тяжкі гріхи.