84 Дерек Блейк

Коли кришка скриньки відчинилася, я одразу зрозумів, що знахідка не принесе нам нічого доброго.

Спершу мою увагу привернув дивний темний кристал. Він лежав на темному оксамиті, майже повністю чорний, але всередині нього повільно ворушилися тьмяні відблиски, які нагадували густу тінь, замкнену в камені.

Поруч лежала стара книга з важкою обкладинкою, вкритою складними символами.
Я ще розглядав знахідку, коли помітив, як різко змінилася Корделія.

Кілька секунд тому вона стояла поруч зі мною, уважно дивлячись на скриньку, а тепер відступила від столу на кілька кроків, ніби ці речі могли обпалити її одним дотиком.

Я підняв на неї погляд. Її обличчя напружилося, а в зелених очах з’явився той самий вираз, який я вже бачив одного разу — коли вона зіткнулася із серйозною небезпекою. І це мені зовсім не сподобалося.

— Корделіє, — тихо сказав я. — Ти знаєш, що це таке?

Вона ще кілька секунд мовчала, дивлячись на кристал так, ніби намагалася переконатися, що не помиляється.

— У мене є підозра, що це таке, — нарешті відповіла вона.

Її голос був тихим, але в ньому чітко відчувалася напруга. Я відчув, як у грудях повільно зростає тривога.

— І що саме?

Корделія повільно перевела погляд з кристала на книгу.

— Якщо моя здогадка правильна… — вона на мить замовкла. — Тоді все значно гірше, ніж ми думали.

Я сперся руками на край столу, не відводячи погляду від її обличчя.

— Мені не подобається, коли ти говориш такими загадками.

Вона тихо видихнула.

— Мені теж.

Після цього Корделія зробила кілька кроків назад до столу, але до скриньки більше не торкалася.

— Цей кристал… — сказала вона, дивлячись на нього уважно і насторожено. — Я вже бачила щось подібне в старих записах.

— І?

Вона повільно похитала головою.

— Я не впевнена.

Мені зовсім не сподобалася ця відповідь. Корделія Фокс була однією з найталановитіших відьом, яких я знав.

Вона рідко сумнівалася у своїх знаннях, а тим більше не виглядала такою стривоженою.

— Щоб дізнатися напевно, — тихо сказала вона, — нам потрібно поговорити з однією людиною.

Я підняв брову.

— З ким саме?

Корделія на кілька секунд заплющила очі, ніби намагаючись зібратися з думками.

— З моєю матір’ю.

Я не одразу відповів. За той час, що ми були знайомі, Корделія майже ніколи не згадувала свою родину.

І навіть ті кілька разів, коли ім’я її матері все ж з’являлося в розмові, було очевидно, що між ними далеко не найкращі стосунки.

— Твоя мати… — повільно сказав я. — Верховна відьма східного ковену?

Корделія кивнула.

— Вона знає про темну магію більше, ніж будь-хто інший.

Я уважно дивився на неї

— Але ти не хочеш до неї звертатися.

Вона ледь помітно усміхнулася, хоча ця усмішка була більше схожою на втому.

— Це дуже м’яко сказано.

Я мовчки чекав, поки вона продовжить.

— Ми давно не спілкувалися, — сказала Корделія після короткої паузи. — І, якщо чесно, наші розмови рідко закінчувалися мирно.

У її голосі не було злості, але відчувалася гірка іронія.

— Ми постійно конфліктували.

Я знову перевів погляд на кристал і книгу, які лежали на столі.

— Але іншого варіанту немає.

Корделія тихо кивнула.

— Саме так.

У кімнаті запанувала коротка тиша. Я дивився на темний кристал і відчував, як усередині повільно формується дуже неприємне передчуття.

Якщо навіть Корделія не була впевнена у своїх знаннях і пропонувала звернутися до верховної відьми ковену, значить, ми натрапили на щось значно небезпечніше, ніж ми могли собі уявити.