76 Дерек Блейк

Я прокинувся значно раніше, ніж зазвичай. Сон уже не тримав мене у своїх обіймах, бо думки постійно поверталися до зеленоокої відьмочки, яка вчора плакала в моїх обіймах, а потім так довірливо посміхалася, ніби я справді міг захистити її від усього світу.

Підвівшись із ліжка, я швидко вдягнувся і наказав слугам накрити сніданок у невеликій їдальні поруч із садом. Там було тихо і затишно, а ранкове сонце заливало кімнату м’яким золотим світлом.

Мені хотілося, щоб цей ранок для Корделії був спокійним і теплим, без хвилювань і важких думок.

Я саме розглядав чайник із ароматним трав’яним чаєм, коли двері тихо відчинилися.

Корделія зупинилася на порозі і трохи розгублено подивилася на мене. Її темне волосся спадало на плечі м’якими хвилями, а зелені очі світилися легким подивом.

— Дереку… ти вирішив влаштувати нам романтичний сніданок ? — з ледь стриманою усмішкою поцікавилася вона, переводячи погляд на накритий стіл.

— Так, — відповів я, підводячись і підходячи до неї.

— Це так мило, Блейку.  Я й не підозрювала, що ти можеш бути таким романтиком.

— Ти ще багато чого про мене не знаєш, Корделіє, - посміхнувшись, сказав я.

Корделія тихо засміялася, і цей звук одразу зробив ранок ще світлішим.

Я відсунув для неї стілець, і вона сіла за стіл, уважно розглядаючи страви.

— Ммм… Смакота, — протягнула відьмочка.

— Я не знав точно про те, що ти любиш найбільше, тому наказав приготувати всього потроху, — жартівливо зауважив я.

— Дякую. Мені дуже приємна така твоя турбота, Дереку— посміхнувшись, промовила вона, піднімаючи на мене свої зелені очі.

Я засміявся і сів навпроти.

Ми говорили про дрібниці, жартували і навіть сперечалися про те, який чай кращий.

Корделія вперто доводила, що трав’яний напій її бабусі набагато смачніший за будь-який чай із королівської кухні, а я намагався переконати її, що королівські кухарі все ж мають певні переваги.

З кожною хвилиною я ловив себе на тому, що просто милуюся нею. Її усмішкою, її поглядом, навіть тим, як вона трохи насуплювалася, коли намагалася довести свою правоту.

— Чому ти так дивишся? — раптом запитала вона, помітивши мій погляд.

— Думаю, — чесно відповів я.

— І про що ж?

— Про те, що одна зеленоока відьма остаточно зіпсувала мій спокій.

— Ой, справді? — підняла брову Корделія. — І як саме?

Я нахилився трохи ближче.

— Я почав прокидатися раніше, щоб побачити її.

Відьмочка на мить розгубилася, а потім на її щоках з’явився легкий рум’янець.

— Це дуже підступно, Блейку, — тихо сказала вона. — Я навіть не знаю, як на це реагувати.

— Можеш просто посміхнутися.

Вона так і зробила.

У цю мить мені здалося, що у світі немає нічого важливішого за цю усмішку.

Я підвівся і підійшов до неї, спираючись рукою на спинку її стільця. Корделія підняла на мене очі, і в її погляді з’явилося те саме тепле світло, яке я бачив учора ввечері.

— Що ти задумав? — тихо запитала вона.

— Нічого особливого, — відповів я, нахиляючись ближче.

Між нами залишалося всього кілька сантиметрів, і я вже відчував її тепле дихання, коли раптом на столі яскраво спалахнув магічний кристал зв’язку.

Я тихо зітхнув і на мить заплющив очі.

— Я так і знав, що нам не дадуть спокійно поснідати, — пробурмотів я.

Корделія тихо засміялася.

— Можливо, світ просто ревнує.

Я взяв кристал у руку, і поверхня каменя миттєво засвітилася холодним синім світлом.

— Слухаю, — сказав я.

У кристалі з’явився образ одного з моїх підлеглих. Його обличчя було напруженим, а в очах читалося явне занепокоєння.

— Ваша світлосте, — швидко промовив він. — У нас погані новини.

Я відчув, як усередині щось холодно стислося.

— Говори.

— Сьогодні вночі викрали ще одну відьму.

Я повільно випрямився.

— Це неможливо, — холодно відповів я. — Вона була під охороною.

— Так, ваша світлосте, — підтвердив чоловік. — Її будинок охороняли троє наших людей.

— І?

Підлеглий на мить опустив погляд.

— Вони нічого не встигли зробити. Викрадачі діяли дуже швидко.

У кімнаті запанувала тиша.

Я повільно провів рукою по волоссю, відчуваючи, як напруга знову повертається.

— Є хоч якийсь слід? — запитав я.

— Поки що ні, ваша світлосте. Але ми вже почали пошуки.

Я ще кілька секунд дивився на кристал, а потім тихо сказав:

— Тримайте мене в курсі кожної деталі.

— Так, ваша світлосте.

Світло кристалу згасло.

Я повільно поклав його на стіл.

Коли я підняв очі, Корделія вже дивилася на мене. У її зелених очах знову з’явилася тривога, яку я так хотів сьогодні не бачити.

Я спробував усміхнутися.

— Схоже, наш романтичний сніданок закінчився швидше, ніж я планував.

Корделія тихо зітхнула.

— Дереку… це стає небезпечним.

Я простягнув руку і ніжно взяв її долоню у свою.

— Можливо, — відповів я спокійно. — Але я обіцяю тобі одне, Фокс.

Вона уважно подивилася на мене.

— Що саме?

Я легенько стиснув її пальці.

— Той, хто стоїть за цими викраденнями, дуже скоро пошкодує, що вирішив оце все влаштувати.