37 Дерек Блейк

Родовий маєток Блейків зустрів нас з Корделією тишею, що здавалась майже нереальною після всього пережитого. 

Камін у вестибюлі вже розпалили, і тепле повітря огорнуло нас, поступово відганяючи холод і напругу. 

Я провів Корделію поглядом, поки вона не зникла в коридорі, що вів до її лабораторії, і лише тоді дозволив собі видихнути з полегшенням.

У моїй кімнаті все було так, як завжди: ідеальний порядок і зручні та комфортні меблі.

Я скинув із себе плащ, роздягнувся і пішов у ванну кімнату, щоб прийняти душ. 

Мені хотілося швидше змити з себе втому, злість і жахливе розчарування в собі.

Я картав себе через те, що Корделії довелось сьогодні наразити себе на небезпеку саме через мене.

Я хотів захистити свою відьмочку, але через власну дурість і недалекоглядність занапастив.

Обличчя Корделії Фокс знову і знову поставало у мене перед очима. Вона виглядала блідою, стомленою і напруженою.

Перевдягнувшись, я вирішив поговорити з відьмочкою і  ще раз подякувати їй за те, що вона врятувала моє життя.

Ця думка не давала мені спокою, тому я вирушив на її пошуки. Згадавши про те, що  бачив, як Корделія йшла до своєї лабораторії,  саме там я вирішив пошукати в першу чергу.

Двері лабораторії бали прочинені. Я відразу відчув запах трав і зілля. Я вже хотів покликати її, але так і завмер на порозі.

Корделія Фокс сиділа на кушетці і гірко плакала, ховаючи обличчя у долонях. Її тендітні плечі здригалися.

Мене наче холодною водою облили. Серце глухо вдарило об ребра і я миттєво опинився поруч з нею.

Я жахливо хвилювався, вирішивши, що вона могла постраждати сьогодні, коли допомагала мені звільнитися.

- Корделіє,  скажи мені, що трапилось? Ти поранена? Тебе зачепило магією? - Почав я стурбовано допитуватись.

Я опустився навколішки перед нею, обережно доторкнувся до її крихітних рук, намагаючись забрати їх від обличчя.

Корделія підняла на мене свої заплакані очі і заперечливо похитала головою.

- Ні...  Зі мною все гаразд, - тремтячим голосом відповіла вона.

- Тоді чому ти плакала? - Стурбовано запитав я.

Корделія зробила глибокий вдих, ніби збиралася з силами, і повільно опустила руки.

- Я... - вона замовкла, ковтнула. - Я просто дуже злякаась. Там, коли ти був у пастці... Я боялася, що не встигну.

Ці слова вдарили сильніше, ніж будь - який докір. Я зрозумів, що весь цей час бачив лише свою провину, власні помилки, але не думав про те, що відчувала вона.

- Я дуже перехвилювалась. А коли ми повернулись додому, мене накрило...

Я не дав їй договорити. Просто обійняв.

Притис її до себе так, як хотів зробити це ще раніше, але не наважився. Я відчув, як Корделія напружилась на мить, а потім розслабилась, впершись лобом мені в груди. 

Сльози Корделії швидко просочили тканину моєї сорочки, але мене це не хвилювало.

- Пробач мене, Корделіє... Це була дурна, самовпевнена помилка. Я більше так ніколи не зроблю, - промовив я, не відпускаючи її з обіймів.

Відьмочка мовчала, лише міцніше мене обійняла.

- Корделіє, я обіцяю, що не змушу тебе більше так хвилюватись... - сказав я.

- Блейку, ти завжди ризикуєш... У тебе така робота, - зітхнувши, промовила вона.

- Але це не означає, що я маю бути безрозсудним. Особливо коли знаю, що є хтось, кому я небайдужий.

Корделія уважно дивилася на мене. Я обережно провів рукою по її волоссю, так, ніби боявся злякати.

- Дякую тобі, Корделіє. За все... За те, що врятувала мене. За те, що зараз зі мною.

Вона ледь усміхнулась крізь сльози.

- Просто... Блейку, не лякай мене так більше, - прошепотіла вона.

- Не буду... Я зроблю все, щоб подібного більше не сталося, - відповів я, схилившись ближче.